Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

Свої довгі мечі сармати вважали втіленням бога війни. Вшановували вони також вогнища — символи бога сонця — і коней, які рятували їх і в бою, і під час далеких перегонів.Сарматський меч (Київський археологічний музей) Сарматський вершник. Мармуровий рельєф (Ермітаж)

Скіфи, яким вдалося пережити сарматську навалу, відступили до Криму, де невдовзі виникла скіфська держава. Її столиця була розташована на місці сучасного Сімферополя. Як називали місто його мешканці — наразі невідомо, збереглася лише грецька ­назва Неаполь.

Усипальниця царя в Неаполі Скіфському (сучасний вигляд)

2. Давні слов’яни. Відступили під тиском сарматів і північні сусіди скіфів — землеробські племена, яких учені відносять до зарубинецької культури і вважають пращурами нинішніх слов’ян. Жоден із відомих нам тогочасних учених чи мандрівників із Середземномор’я цих країв не відвідував, тож про побут і звичаї давніх слов’ян ми можемо дізнатися здебільшого завдяки архео­логічним розкопкам. Так, ми знаємо, що жили вони у зазвичай невеличких поселеннях біля річок, житлом їм слугували землянки з плетеними або дерев’яними стінами і вогнищем посередині. Гончарного кругу не використовували, посуд ліпили руками.

Слов’яни вшановували численних богів, найголовнішим серед яких був Святовит (або ж Сварог) — бог неба і вогню. Сином Святовита вважали бога сонця Дажбога, бог вітру мав ім’я Стрибог, богом грому був Перун, богом чоловічої сили і землеробства — Ярило. Бог Велес «відповідав» за тварин, людський добробут і душі померлих, що перебували, на переконання слов’ян, у «щасливому» потойбічному світі — раю. Шлюбом і родючістю «опікувалася» Лада, богинею землі та життєдайної води була Мокош. Вірили слов’яни й у численних міфічних істот, що нібито мешкали у навколишніх лісах, річках та й у їхніх власних оселях: лісовиків, мавок, русалок, домовиків тощо.

Житла давніх слов’ян (реконструкція Київського археологічного музею)

Життя слов’ян було простим і невибагливим, одноплемінники не надто вирізнялися між собою статками і добробутом. Проте вже виокремлювалася панівна верства, яку становили старійшини і жерці, яких слов’яни називали волхвами. Були у племен і військові ватажки — князі, проте загалом давні слов’яни войовничим народом не були, адже землеробство — головне їхнє заняття — чи не найбільше страждало під час збройних сутичок. Неохоче слов’яни переселялися і до інших країв, тримаючись звичних місць проживання.

3. Германці. Західні сусіди давніх слов’ян — германці — були рухливішими. Адже в їхньому господарстві велике значення мало скотарство, а на узбережжях — рибальство. Водночас і суперечки за пасовиська, ліси і водойми у них виникали частіше. Землю германці теж обробляли, але зазвичай спільно, порівну розподіляли зібраний врожай і часто просто кидали старі поля в пошуках нових.

Старійшини племен становили у германців спадкову знать, із середовища якої обирали ватажків — конунгів. Конунги спиралися як на збори озброєних одноплемінників, які зазвичай підтримували свого ватажка, так і на дружину із вправних та відданих їм особисто вояків. Окремі відчайдухи і сміливці могли зібрати й власні дружини, які «годувалися» за рахунок награбованого у війнах із далекими чи близькими сусідами. Такі ватаги часто виконували роль розвідників — на свій ризик здійснювали походи в незнайомі краї, і, якщо їхня здобич була справді багатою, їхніми слідами вирушали цілі племена або ж навіть союзи племен.

Германець на коні. Медальйон (Земельний музей Бадена)

Германці вірили, що боги, як і люди, приречені боротися з численними міфічними істотами — велетнями і тролями, втіленням стихій і злих сил, що «населяли» гори, ліси і водойми, які зустрічалися на їхньому шляху. Але серед казкових істот траплялися й доброзичливі й навіть корисні, — такі як ельфи чи гноми — жителі печер. Серед численних богів германці виокремлювали дванадцять найшанованіших, що, за їхніми переконаннями, мешкали у «вищому світі». Саме там нібито була розташована й Вальгалла — палац бога бурі, війни і мудрості Водана (або ж Одіна), до якого войовничі валькірії приносять душі найхоробріших вояків, які загинули в бою. Сином Водана вважали бога грому Донара (або Тора). Богом неба був Тіу, богинею родючості — Фрея. Їхні імена збереглися у назвах днів тижня у германських мовах — англійській, німецькій, шведській тощо. Були у германців і «злі» боги, насамперед — бог вогню Локі та його донька, богиня мороку й пекла Хель.

Розселення германських племен

Спочатку германці жили у Скандинавії та на південному узбережжі Північного і Балтійського морів. Але згодом вони відтіснили своїх найближчих сусідів — галлів — за Рейн і Дунай. Деякі племена рушили на схід. Вандали, скажімо, розселилися вздовж Карпатських гір, а готи дійшли до Дніпра і Чорного моря, відсунули сарматів, знищили скіфське царство у Криму і намагалися поширити свою владу на сусідні слов’янські племена. Війни зі слов’янами тривали не одне століття, і врешті самі готи поділилися навпіл: на західних (вестготів) і східних (остготів).

Тор. Зображення на камені з Альтуни

Індія та Іран після завоювань Александра Великого

1. Об’єднання Індії. Ашока. Після повернення Александра Великого до Вавилона Індія залишалася поділеною навпіл. У долині Інду панували македонці, у долині Гангу існувало кілька незалежних держав, серед яких найбільшою була Магадха, здобути яку так мріяв Чандрагупта. Зрозумівши, що спадкоємцям Александра не до нових завоювань, він зібрав власне військо, але зазнав поразки. Тоді Чандрагупта повернув зброю проти колишніх союзників — македонців. На заклик до незалежності одне за одним індійські міста піднімали повстання, виганяли завойовників і визнавали своїм царем Чандрагупту. Так за кілька років під його владою опинилася ледь не вся долина Інду.

Статуя Чандрагупти, встановлена у Делі

З новими силами і славою визволителя співвітчизників від іноземного панування цар знову пішов війною проти Магадхи. Битва була тривалою, але врешті-решт військове щастя посміхнулося Чандрагупті. Він здобув столицю Магадхи Паталіпутру і перетворив її на столицю своєї величезної держави, що простяглася від Аравійського моря до Гімалаїв і увійшла до історії під іменем держави Маур’їв — на честь династії, заснованої Чандрагуптою. Згодом до неї вдалося приєднати і частину Ірану. Селевк I поступився нею в обмін на 500 бойових слонів. До Паталіпутри поквапився надіслати послів і Єгипет. Чандрагупта