Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

прагнув упорядкувати управління величезною державою, використовуючи для цього й релігію. Відомо, що він співчував джайнам, а може, й сам сповідував їхнє вчення. Головним радником царя був Каутілья, укладач «Артхашастри» — трактату про науку керування державою.Держава, створена Чандрагуптою і його онуком Ашокою

Онук Чандрагупти Ашока ще більше розширив межі держави, розбивши у кривавих битвах усіх своїх ворогів. Але, за легендою, ­після перемоги над Калінгою цар дізнався про вчення Будди, і йому стало соромно за власну жорстокість. «Скільки людей загинуло чи вмерло, а чи залишилось без даху над головою! Навіть одна тисячна частина цього важким тягарем лягає тепер на моє сумління»,— йдеться у написі, який Ашока наказав викарбувати на камені. Цар, звісно, не відмовився від своїх загарбань, але надалі надавав перевагу мирним перемовинам — тим більше, що багато сусідів добровільно визнали зверхність Паталіпутри. Самостійними лишилися тільки держави на крайньому півдні Індії та на острові Шрі-Ланка. Можливо, тому, що ланкійські володарі поквапилися запровадити серед своїх підданих такий милий серцю Ашоки буддизм.

Капітель колони, встановленої Ашокою в Сарнатху

Всередині власної держави Ашока також всебічно підтримував буддистів, зводив храми, роздавав їм землі і багатства. Щоправда, царська щедрість дорого ставала державній скарбниці та підданим, за рахунок яких цю скарбницю поповнювали. Зрештою дружина й онук відсторонили володаря від влади. Але держава Маур’їв до того часу вже була ослабленою і після смерті Ашоки почала розпадатися.

2. Бактрійське і Парфянське царства. Сирійські царі змушені були поступитися своїми володіннями не лише Чандрагупті та його нащадкам. Невдовзі від їхньої держави відокремилися одразу кілька східних сатрапій — Вірменія, Парфія (територія сучасного Туркменістану), Бактрія (сучасний Афганістан). У Вір­менії та Парфії володарі походили з місцевої знаті, у Бактрії царювали нащадки грецьких переселенців. Певний час вони, щоправда, змушені були на словах визнавати владу нащадків Селевка I, але згодом перетворилися на цілком самостійні держави.

Монета бактрійського царя Менандра (Британський музей)

Здобувши незалежність, бактрійські царі самі стали на шлях завоювань. Що більше слабшала держава спадкоємців Ашоки, то сміливішими ставали сусіди. Спочатку вони приєднали до своїх володінь долину Інду, згодом — почали здійснювати загарбницькі походи і на береги Гангу. Під час одного з нападів бактрійці навіть захопили і зруйнували Паталіпутру, але зрештою змушені були повернутися на батьківщину.

Поступово завойовники і самі потрапили під індійський вплив. Бактрійський цар Менандр взагалі оголосив себе послідовником Будди і сприяв поширенню буддизму серед своїх підданих. Проте завойовницькі походи виснажили державу, і зрештою вона була захоплена кочовиками з півночі.

Руїни палацу в Ктесіфоні (сучасний вигляд)

Парфянським царям, натомість, вдалося не лише відбити навалу кочовиків, а й значно розширити межі своєї держави, зокрема, й за рахунок бактрійських земель. До складу Парфії увійшов майже весь Іран і відвойована у Селевкідів Месопотамія. Біля Вавилона, який за панування сирійських царів остаточно занепав, була побудована нова столиця — Ктесіфон.

Парфянські володарі намагалися бути схожими на елліністичних царів. Вони засновували нові міста і сприяли розвитку «старих» міських громад, хоча часто втручалися у їхні внутрішні справи. У громадському житті використовували як місцеві мови, так і грецьку, деякі з царів із задоволенням дивилися трагедії Еврипіда. До вірувань підкорених народів парфяни ставилися з повагою — у їхній державі вільно зводили храми грецьких і давніх іранських богів, значного поширення набув культ Мітри, царі розпорядилися відновити священні книги послідовників Заратуштри, знищені Александром Великим.

3. Кушанська держава. На місці зруйнованої кочовиками Бактрії згодом виникло кілька самостійних державних утворень, які невдовзі об’єднали під своєю владою ватажки племінного союзу кушанів. Оголосивши себе царями, вони почали приєднувати й сусідні землі. А за правління Канішки Кушанська держава простягалася вже від Аральського моря до Індійського океану. Її столицею стала Пурушапура (теперішній Пешавар).

Буддисти вважають Канішку прихильником свого віровчення. За його правління буддизм і справді поширився Іраном та Середньою Азією. Відбулося й велике зібрання послідовників «просвітленого», на якому вони обговорювали між собою супе­речливі питання. Саме у Кушанській державі — можливо, під елліністичним впливом — з’явилися перші статуї Будди та зображення сцен із його життя. Проте на монетах, карбованих Канішкою, значно частіше зустрічаються образи грецьких богів, а також Шиви, Мітри та Ахура Мазди. Тож, швидше за все, кушанський володар був прихильником політики віротерпимості, тобто дозволяв численним підданим кожному сповідувати ту релігію, яка була йому до вподоби.

Кушанська монета (Британський музей)

Цар Васудева натомість надавав перевагу прихильникам індуїзму. Навіть своє ім’я цей володар отримав на честь батька бога Крішни. Та й столицю Кушанської держави Васудева переніс до батьківщини Крішни — міста Матхури в долині Гангу. Щоправда, царство кушанів у цей час почало занепадати і невдовзі після смерті Васудеви розпалося на кілька десятків самостійних держав.

Водночас — саме за кушанської доби — під індійським впливом постали перші держави й у Південно-Східній Азії, в долині річки Меконг, на Малаккському півострові, на островах Суматра та Ява, що їх у давнину називали «золотими». Цікаво, що місцеві легенди засновниками цих держав називають мандрівних індійських царевичів або ченців, які поширювали в цих краях релігії своєї батьківщини — буддизм та індуїзм.

4. Відродження Персії. Неоднорідним і нестійким об’єднанням залишалося й Парфянське царство. Мешканці окремих областей цієї держави вважали парфян загарбниками й тільки чекали слушної нагоди, щоб скинути їхнє панування. Зрештою, в землях, населених персами, і справді спалахнуло повстання. Очолив його місцевий володар Ардашир із династії Сасанідів. Парфянський цар намагався приборкати бунтівливих підданих, проте зазнав поразки і загинув на полі бою. 226 року Ардашир урочисто вінчався на царство й оголосив про відродження Перської держави, яка успадкувала всі володіння Парфії й навіть трохи розсунула її кордони. Володарів окремих областей поступово замінили на намісників, яких цар призначав з-поміж представників вищої перської знаті. Знать становила й кістяк його війська — важкоозброєну кінноту.

Ахура-Мазда передає владу Ардаширу I. Рельєф із Накш-е Рустама

Відроджена Персія була становою державою. Від народження усі її мешканці належали до одного з чотирьох станів. Перші три стани — вояків, жерців і чиновників — були панівними. До четвертого зараховували всіх, хто сплачував податки, — селян, ремісників,