Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

використати якщо не майно, то гроші чи інші цінності, накопичені за короткий час земного життя.

Вшановували галли кількох богів, і важко навіть назвати, якого з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявляли з оленячими рогами, його символом і був олень, як символом Тевтата — бога війни і ясного неба — кабан. Бога вогню, грому і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покровителькою конярства була богиня Епона.

Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жерці — друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями, адже письмових законів у галлів не існувало, і всі закони жерці мали знати напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися від семи до двадцяти років. Галли не будували великих храмів, молилися просто неба — у священних гаях або поблизу ­джерел.

Бог і тварини. Зображення на казані, знайденому у Гундеструпі (Національний музей у Копенгагені) Друїд з лірою. Кам’яна скульптура (Музей Бретані)

3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала, і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіччі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися між Рейном і Атлантичним океаном — відтоді ця країна почала називатися Галлією, згодом — на півночі Іспанії (Галісії) і Британських островах (які називають так за іменем галльского племені бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є згадкою про завоювання кельтів).

Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь. Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії. Частина їх була зруйнована, решта відкупилися величезною даниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку відтоді називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скористалися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм був врятований дивом, точніше — несподіваним землетрусом. Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.

Розселення галльських племен

До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скористалися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому, щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Зрештою на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, у якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олімпійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили у глибині Анатолії, де згодом утворилося царство Галатія.

Пергамський вівтар Зевса (Пергамон-музей)

4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів поступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На завойованих галлами землях виникли перші міста. Найвідоміші з них — Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній Париж), Віндобона (сучасний Відень), Аквінк (біля теперішнього Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).

Перевезення діжок. Фрагмент поховальної стели (Рейнський земельний музей у Трірі)

Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгівлю, для полегшення якої будували численні дороги, залишки яких можемо побачити і за нашого часу. Щоправда, головними торговельними шляхами залишалися річки: Дунай, Рейн, Рона — і, звісно, моря. На відміну від греків і етрусків, для перевезення зерна і рідин галли використовували не глиняний посуд, а дерев’яні діжки, які й досі вважають саме галльським винаходом. Галли також навчилися будувати великі дерев’яні кораблі, оснащені шкіряними вітрилами і якірними ланцюгами. Але що далі зростали і багатіли галльські міста, то привабливішою здобиччю вони здавалися сусідам із півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких нападів, і галлам довелося відступити за Рейн і Дунай.

Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I особливе становище серед них посідали паралати, або ж царські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім виглядом прагнули бути схожими на них: носили «царський» одяг, золоті корони, прикраси й особливу зброю; їхні могили — кургани — і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ватажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена — не лише скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам, купуючи у них вироби ремісників, прикраси і вино.

Скіфський меч — акинак (Київський археологічний музей) Скіфський гребінь з кургану Солоха (Ермітаж)

Скіфи залишалися кочовиками, проте в них почали виникати і більш-менш постійні поселення — залишки їхньої «столиці» знайдені на березі Дніпра біля сучасної Кам’янки. Найвищої могутності скіфи досягли за часів Атея, який не лише об’єднав під своєю владою всю причорноморську Скіфію, а й підкорив сусідні грецькі колонії. В одній із них він навіть почав карбувати власну монету. Погрожував Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але військо скіфів зазнало поразки від македонського царя Філіппа II, а сам ватажок загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македонських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було знищене кочовиками під час відступу.

Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів, які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і невблаганними вояками — навіть їхню назву перекладають як «оперезані мечем».