Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
За часів Відродження засадничий поділ Європи проходив між Півднем і Північчю. Міста-держави Італії були незаперечними центрами мистецтва й освіти, живопису і скульптури, риторики й філософії, не кажучи вже про фінанси і торгівлю. Італійські гуманісти не вагалися проголосити свою культурну зверхність, що найвідвертіше висловив Мак’явеллі у знаному закликові «звільнити Італію від варварів», останній частині свого «Державця». Він мав на увазі віхову для флорентійців та більшості італійців подію тих часів — вторгнення 1494 року французького короля Карла VIII до Італії, яке започаткувало період «варварських» вторгнень із півночі й поклало кінець кватроченто — добі найвищого розквіту італійського Відродження. Ще боліснішим ударом стала катастрофа наступного покоління — захоплення Риму німецькими вояками імператора Священної Римської імперії Карла V. На власних очах італійське Відродження зазнавало руйнації під ударами північних варварів, а добре обізнані з класичною старовиною гуманісти могли порівнювати захоплення Риму німцями 1527 року із загарбанням Риму готами року 476, щоб ще раз переконатися, в якій стороні світу розташовані природні землі варварів. І давні римляни, й італійці часів Відродження читали Тацитові фраґменти про германців, довідуючись із них про людей, що приносили людські жертви, одягалися в шкури диких тварин і загалом вирізнялися віддаленістю від культури. «У перервах між війнами вони частину часу відводять на полювання, але переважно байдикують, думаючи лише про сон і їжу» 2. Тацит знав, що далі на схід мешкають інші варварські племена, сармати і даки, але найбільше його (29) цікавили германці на півночі, і таке класичне бачення світу якнайкраще пасувало поглядам італійців епохи Відродження. Мак’явеллі вхопився за староримське бачення з такою самою рвучкістю й риторичним пристосуванством, що й Черчилль, котрий використав просвітницьке бачення для обґрунтування «залізної завіси».
Самоочевидна для стародавніх римлян і зручна для італійців доби Відродження поляризація Європи на Італію та північних варварів дожила до XVIII століття яко риторична форма. Вільям Кокс, видаючи 1785 року свої «Мандри до Польщі, Росії, Швеції та Данії», все ще підсумовував свій досвід як «мандри по північних королівствах Європи» 3. Проте ця географічна перспектива в очах сучасників помалу застарівала, аж доки інтелектуальні зусилля Просвітництва не увінчалися переорієнтацією осі континенту, яка тепер породила Західну та Східну Європу. У свідомості сучасників Польща й Росія більше не належали до однієї когорти зі Швецією й Данією, а натомість долучалися до Угорщини і Богемії, балканських земель Османської імперії і навіть Криму.
За кілька століть від Ренесансу до Просвітництва культурні й фінансові центри Європи перемістилися з Риму, Флоренції та Венеції, з їхніми скарбами і скарбницями, до динамічніших на тоді Парижа, Лондона й Амстердама. Вольтер бачив Європу з Парижа XVIII сторіччя зовсім по-іншому, ніж на неї дивився із Флоренції Мак’явеллі у XVI столітті. Саме Вольтер був у передніх лавах філософів-просвітителів, які розвивали й артикулювали власний погляд на Європу, дивлячись із заходу на схід, а не з півдня на північ. Ось так вони здійснили концептуальну переорієнтацію Європи, передавши нам її у спадок, через що ми тепер дивимося на Європу їхніми очима; чи, радше, ми пасивно успадкували Європу, яку вони активно переглянули. Так само як нові центри Просвітництва замінили старі осередки Відродження, колишні варварські та відсталі землі перемістилися з півночі на схід. Просвітництво мусило винайти Західну Європу та Східну Європу одним махом як взаємодоповнювальні поняття, означивши одну через протиставлення і суміжність із іншою.
Подорожі із Західної до Східної Європи відіграли вагому роль у концептуальній переорієнтації континенту. Землі (30) Східної Європи у XVIII сторіччі були досить маловідомі й рідко відвідувані, тож у свідомості кожного мандрівника містилася нерозкреслена ментальна карта, яку він міг вільно доповнювати коментарями, прикрашати, уточнювати й переукладати. Головними операціями цього ментального картографування були об’єднання і порівняння — умоглядне об’єднання земель Східної Європи у зв’язну цілісність та їх порівняння із землями Західної Європи, щоб таким чином встановити поділ континенту за рівнем розвитку. Моя книжка починається з історії подорожі графа де Сеґюра, одного із французьких героїв американської війни за незалежність, котрий узимку 1784–1785 року перетнув Східну Європу, прямуючи до Санкт-Петербурґа, щоб виконувати там обов’язки посла Франції при дворі Катерини Великої. Перетнувши кордон між Пруссією та Польщею — приблизно там, де за два століття по тому опуститься «залізна завіса», — він дуже добре усвідомлював, що перейшов надзвичайно важливу межу. Він відчув, що «Європа повністю лишилася позаду», і, мало того, що він «повернувся на десять сторіч у минуле». Завершує цю книжку повернення до Західної Європи іншого мандрівника, американця Джона Ледьярда — учасника навколосвітньої подорожі капітана Кука, — а 1788 року він повертався із самостійної експедиції до Сибіру, яка урвалася його арештом за наказом Катерини. Подорожуючи на захід через цілу Російську імперію, а потім і Польщу, він лише на прусському кордоні відчув себе знову в Європі. Саме там, між Польщею й Росією, Ледьярд побачив «великий вододіл між азійськими й європейськими манерами», який він «перестрибнув» з надзвичайним ентузіазмом: «Я знову палко обіймаю Європу» 4. Навряд чи потрібно заглядати до атласу, аби пересвідчитися, що коли Сеґюрові здавалося, нібито «Європа повністю лишилася позаду», він і близько не досяг її кордонів, і що Ледьярд, мандруючи в протилежному напрямку, одночасно вітав і обіймав Європу всупереч тому, що вже промандрував нею більше тисячі миль.
У Ледьярда був напоготові спеціальний термін на позначення таких довільних географічних почуттів — він називав їх «філософською географією». Ця назва відбиває впертість, з якою Просвітництво підпорядкувало географію (31) своїм філософським цінностям, насичувало карту деталями, які відхилялися від жорсткіших стандартів наукової картографії. У Сеґюра була назва для того географічного терену, на який він потрапив, коли, здавалося б залишивши Європу, він і далі перебував у її межах; кінець кінцем він окреслив місце свого перебування як «схід Європи», котре у французькому ориґіналі — l’orient de l’Europe — створювало можливість дуже промовистого поняття «Орієнт Європи». До самого початку Першої світової
