Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
23 березня 1772 року Джеймс Босвелл заскочив Семюела Джонсона за «укладанням четвертого видання його «Словника» інфоліо». Вони обговорювали певний неологізм, що його Джонсон не навів у своєму словнику через невідповідність правильній англійській мові: «Він не визнавав слово цивілізація (civilization), а лише цивільність (civility). Попри велику повагу до нього, мені видавалося, що цивілізація, від дієслова цивілізувати (to civilize), краще слово у сенсі протилежності варварству (barbarity)». Того самого дня ми обговорювали етимологію й мовні сім’ї, і Джонсон висловив думку, що «богемська мова безумовно належить до склавонських мов». Коли хтось зауважив, що вона трішки подібна до німецької, Джонсон відповів: «Ясна річ, сер, ті частини Склавонії, що межують з Німеччиною, запозичують німецькі слова, а ті, що межують з Татарією, запозичують татарські» 19. Озираючись на той час із віддалі двох століть, можна помітити майже синхронну еволюцію двох ідей — ідеї цивілізації як протилежності до варварства й ідеї Східної Європи під назвою «Склавонії». Босвелл і Джонсон ставилися до них як до двох окремих проблем, пов’язаних між собою хіба що в контексті словника, але в історичній ретроспективі ми бачимо, що зв’язок між ними був значно глибший. Нова ідея цивілізації була кардинальною і невід’ємною точкою референції, що вможливила консолідацію й артикуляцію у XVIII сторіччі тоді ще зародкової концепції Східної Європи.
Словник доктора Джонсона гордо наполягав на застарілому тепер означенні «цивілізації» як суто юридичного терміна — перетворення кримінального процесу на цивільний. Та все-таки у 1770-ті роки інші словники, як у Франції, так і в Англії, вже прийняли нове значення цивілізації, зокрема єзуїтський «Словник Треву» (Париж, 1771) і «Новий повний словник англійської мови» Джона Еша (Лондон, 1775). Перший помітний випадок уживання цього слова з новим значенням пов’язують з ім’ям Мірабо-старшого та його кола фізіократів, що також активно цікавилися Східною Європою. (39) Починаючи від надзвичайно успішного твору «Ami des homines» (6) (1756), Мірабо вживав слово «цивілізація» і в економічному, і в культурному контекстах, пов’язуючи цивілізацію зі зростанням багатства й удосконаленням манер. Однак він обережно ставився до «несправжньої цивілізації», зокрема маючи на увазі амбіції Петра Великого в Росії. Ще один фізіократ, абат Бодо, який мандрував Польщею й Росією, писав про стадії та рівні цивілізації, про «поступ» цивілізації в Росії і додав новий важливий відтінок до цього неологізму, уточнивши, що веде мову про «європейську цивілізацію». Французька революція в інтерпретації французьких філософів ще тісніше пов’язала ідею цивілізації з моделлю розвитку. Вольней провіщав поступ цивілізації як «наслідування» однієї передової нації іншими, а Кондорсе розмірковував, чи досягнуть колись усі народи такого «рівня цивілізації, якого досягли найпросвіченіші, найвільніші й найменш забобонні нації — французи й англо-американці». Використовуючи на самому початку XIX століття поняття «цивілізація» для вимірювання однорідності «Західної Європи» 20, Оґюст Конт залишався у руслі філософської географії Просвітництва.
Східну Європу не вважали антиподом цивілізації: її розміщували не в безодні варварства, а радше на шкалі розвитку, яка вимірювала віддаль між цивілізацією і варварством. Сеґюр наприкінці XVIII століття сприймав Петербурґ як чудернацьку суміш «епох варварства й цивілізації, десятого й вісімнадцятого сторіч, азійських та європейських манер, грубих скіфів і витончених європейців» 21. Східна Європа перебувала десь посередині, і до початку XIX століття усі ці полярні опозиції вже викристалізувалися у фіксовані кліше. Бальзак у «Людській комедії» підсумував усе східноєвропейське, як воно бачилося йому з Парижа: «Україна, Росія, дунайські рівнини, словом слов’янський народ — це ланка між Європою та Азією, між цивілізацією і варварством» (7) 22.
Я вперше почав думати про написання цієї книжки десять років тому, цілий рік працюючи в Таємному архіві Ватикану (40) над вивченням відносин Польщі й Ватикану протягом XVIII століття. Я читав листи римських апостольських нунціїв з Варшави. 1783 року, після семирічного перебування у Варшаві, нунцій Джованні Аркетті готувався до делікатної й украй важливої місії до Росії, до двору Катерини. Та одна річ особливо турбувала нунція в цей важливий момент його кар’єри як світського дипломата: його непокоїло, що у Санкт-Петербурзі від нього очікуватимуть поцілунку руки імператриці. Він боявся, що папа не схвалить цього вчинку, бо він міг скомпрометувати абсолютну незалежність католицької церкви. Було щось іронічне в тому, що Рим переймався такими тривіальними дрібницями придворного етикету, коли на порозі вже була Велика французька революція. Ситуація також була комічною, адже поцілунок руки цариці не привернув би нічиєї уваги на тлі скандально відомої сексуальної розбещеності Катерини, яка стала леґендою ще за її життя. Мене найбільше зацікавило те, як Аркетті заздалегідь виправдовував перед Римом поцілунок, на який він таки зважився. На підставі власного польського досвіду він заявляв, що знає «ці північні країни», тим самим об’єднавши Польщу й Росію в одну категорію. Він вказував, що між «більш культурними народами» й «тими народами, які почали культурнішати пізніше», існує значна прірва. «Північні країни» занадто дотримуються етикету, наприклад цілують руку, в такий спосіб прагнучи наздогнати «більш шляхетні народи» 23. Велична поблажливість Аркетті свідчила, що, на його думку, ймовірність досягнення такої рівності дуже низька. Але його шкала рівнів культурності — виражена порівняльними прислівниками «більш» або «менш», «раніше» або «пізніше» — демонструвала цілком розвинену й сучасну концепцію відсталості й розвитку. В його висловах бракувало тільки слова «цивілізація» і переорієнтації, яка переозначувала північні країни як східні. Будучи італійцем, він досі дивився на Європу очима епохи Відродження. Своєю чергою, Катерина також була здатна на поблажливість: пізніше вона описала Аркетті як «добре дитя» й подарувала йому шубу.
Аркетті стверджував, що якраз менш культурні народи занадто переймаються етикетом. Проте насправді сам він ухопився за етикетну дрібницю і роздув її настільки, що постала (41) ціла ментальна карта Європи. Норберт Еліас гадав, що ідея цивілізації розвинулася з ідеї цивільності (civility) як кульмінаційний момент в історії манер. Поняття цивілізації стало таким важливим складником ідентичності тих, хто вважав себе належними до неї, що найповніше сучасне втілення воно знайшло у стандартах, якими вимірюються інші класи і нації. Саме читаючи Аркетті, котрий характеризував північні народи як менш розвинені й шляхетні, я задумав працю про картографування цивілізації в Європі. Мені
