Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

Особливу подяку я маю скласти Леслі Чокетт, яка не лише допомогла щодо маркіза де Сада, а й також критично прочитала першу редакцію цього рукопису. Я також вдячний Кеті Енн Міллер за читання вступу в розпалі урагану. Марія Татар допомагала, давала поради та сприяла мені на кожній стадії цього дослідження; мене по-справжньому надихало її (14) вміння знаходити рівновагу, чи то між історією та літературою, чи то між збереженням здорового глузду й науковою працею. Вона також переконала мене, що справді можна написати третю книжку й не втратити при цьому всіх своїх друзів. Своїм зверненням до історії мандрівок і мандрівників я значною мірою завдячую дружбі з Полом Марксом, моїм колегою — викладачем історії та літератури у Гарварді 1980-х: його інтелектуальний запал підсилював моє власне зацікавлення подорожньою літературою. Мені дуже бракує Пола після його смерті 1989 року.

Мої колеги з історичного факультету Бостонського коледжу надзвичайно підбадьорювали мене від початку до кінця цього проекту. Я особливо вдячний Томові Перрі за наші дискусії про Моцарта, Робін Флемінґ за її оповіді про скіфів та Полові Брейнсу за корисні зауваження стосовно Гердера і Геґеля. Двоє моїх аспірантів — Г’ю Ґільдерсон і Нік Роу — спонукали мене задуматися над деякими важливими проблемами історії XVIII століття. Я вдячний бібліотеці імені О’Ніла Бостонського коледжу та її чудовому бібліотекареві Мері Кронін, що терпляче витримувала зливу моїх бібліотечних замовлень і діставала книжки, що їх я не сподівався знайти у Бостоні.

Джим Кронін — прекрасна людина і приятель, дружба з яким допомагала не просто писати цю книжку, а писати її з насолодою. Його поради були такими розумними, підтримка такою активною, а приклад таким запальним, що я почав зовсім по-новому дивитися на наукову співпрацю. Його глибокі міркування з приводу психології наукової діяльності й академічної політики та вміння побачити всі приємності, які приносить викладання історії, змінили моє життя.

Пері Класс знову, як і багато разів перед тим, не лише терпіла мою душевну неврівноваженість і моє надто серйозне ставлення до страждань, у яких поставала ця книжка, а й допомогла мені напрочуд слушними порадами щодо всіх аспектів проекту, починаючи від означення предмета й закінчуючи найдрібнішими формальними деталями. Її зауваження значно покращили цю книжку — в тих випадках, коли мені вистачало мудрості їх прийняти; і саме вона допомогла мені подивитися на Луїзу Мей Олкотт очима поляків. Вона (Пері (15) Класс, а не Луїза Мей Олкотт) досить довго супроводжувала мене, поділяючи мій інтерес до Східної Європи, й навіть деякий час мешкала у наметі під Краковом. Саме вона відрядила мене назад до Східної Європи, коли я не розумів, що настав час їхати, і саме вона знайшла мені прекрасного компаньйона, професора Ніколаса Франча, таємного спадкоємця трону Бразовії з роману «Принц і патріот», що вийшов під номером 239 у серії «Loveswept Romance». Саме вона правила мені за приклад для наслідування, була улюбленим письменником і справжнім коханням. Разом нам вдавалося вести хатнє господарство, де багато залишається незробленим, але книжки пишуться, на кшталт цієї, та, врешті-решт, діти навіть дістають свій сніданок перед школою. Діти цілком по-спортивному поставилися до винайдення Східної Європи; Орландо спостерігав, як я працюю над книжкою від самого початку, а Жозефіна народилася 1989 року, annus mirabilis(4) для Східної Європи. Вони підтримували мене, як це вміють робити лише діти.

Моя найбільша, найглибша й найдавніша подяка — моїм батькам, яким присвячено цю книжку. Її також присвячено пам’яті моїх дідусів і бабусь, що дали мені певне відчуття особистого зв’язку зі Східною Європою.

Окрім особистих боргів вдячності, я також маю деякі борги перед наукою, перелік яких за час праці над цим проектом значно зріс. Я покладався на висновки інших учених, що могли б доповнити мої скромні пошуки вичерпних відповідей на досить широкі питання. Зокрема, я надзвичайно захопився дослідженнями французьких учених минулих поколінь і навіть попав у певну залежність від них. Французьким філософам належала стрижнева роль у винайденні Просвітництвом Східної Європи, а французькі вчені від початку XX сторіччя відіграли провідну роль у дослідженні ідей та дійових осіб XVIII століття. Я багато завдячую творам Абеля Мансуї про слов’янську тематику у французькій літературі, Марієтти Мартен про мадам Жоффрен, Аліс Шевальє про Рюльєра, Амбруаза Жобера про фізіократів та, понад усе, блискучим студіям Альбера Лортоларі про Росію і Просвітництво й Жана Фабра про Польщу і Просвітництво. Я також у (16) великому боргу перед зовсім недавніми дослідженнями вчених зі Східної Європи — передусім перед працями польського історика Емануеля Ростворовського й угорського історика Бели Кепеші про зв’язки Франції відповідно із Польщею та Угорщиною у XVIII сторіччі. Нарешті, лише завдяки блискучим працям останнього покоління науковців Англії й Америки я спромігся підступитися до титанічних тем, на кшталт тієї, що перебуває у центрі уваги цієї книжки, — стосунків Вольтера і Катерини. Я ніколи б не довів свою розповідь до закінчення, якби не звертався постійно до праць про Вольтера Теодора Бестермана, Пітера Ґея та Керолін Вайлдберґер; коли йшлося про Катерину, я ще більше покладався на твори Ізабели де Мадар’яги, Джона Александра і Девіда Ренсела. Я також визнаю, що маю невідкупний борг перед працями М. С. Андерсона, що писав про англо-російські зв’язки, та П. Дж. Маршалла і Ґліндура Вільямса про зв’язки Англії з рештою світу у XVIII столітті. Тут я мушу знову повторити, що жоден із цих учених не несе відповідальності за мої ідеї та висновки і що фактично я іноді навіть використовував ці чудові праці, дещо відхиляючися від інтерпретацій самих авторів.

Мені справді поталанило писати цю книжку в роки, коли питання про Східну Європу привертає нагальну й пильну увагу на кожному форумі в академічному світі. Особливо після революцій 1989 року чимало надзвичайно проникливих авторів обговорює місце Східної Європи у сучасній Європі, і я уважно стежу за цією дискусією, зокрема за міркуваннями Тімоті Ґартона Еша, Тоні Джадт, Жака Рупніка, Данієля Широ, Ґейла Стокса, Кришана Кумара, Мілана Кундери, Йозефа Скворецького, Станіслава Баранчака, Адама Міхніка і Чеслава Мілоша. Всі вони в останні роки брали участь у переосмисленні ідеї Східної Європи, і я не зміг би вивчати нагальні для мене проблеми XVIII сторіччя, не беручи до уваги драматичних подій і дебатів сучасності. Сподіваючись, що моє