Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Я відчуваю, що мушу скласти щиру подяку предметові вивчення моєї праці — філософам доби Просвітництва. Саме їхня палка цікавість до Східної Європи викликала мій інтерес до них. Втім, я свідомий того, що моя книжка може видатися суворою критикою самої суті їхнього інтересу, навіть у найпривабливіших своїх проявах спотвореного елементами «панівного дискурсу», «орієнталізму» й уявленнями про певну нормативну «цивілізованість». Я також розумію, що застосування сучасного критичного інструментарію для аналізу творчості великих мислителів Просвітництва виглядає досить свавільно, а самі філософи-просвітителі й досі лишаються серед моїх інтелектуальних героїв. Їхній інтерес до Східної Європи, попри анґажованість, здається мені гідним подиву й захоплення як свідчення їхньої інтелектуальної допитливості, сміливості й блискучого таланту, що їх вони вносили до кожної ділянки власного світу і які, на мою думку, значною мірою створили світ сучасних ідей, до якого ми ментально належимо. Тому їхні ідеї стали предметом для вивчення і мішенню для критики в нашій інтелектуальній історії, а ідея Східної Європи декілька років входила до моїх академічних зацікавлень.
Постать, яка вражає мене найбільше, — це Вольтер. Я, зрештою, розумію, що, виставивши його ідеї на науковий аналіз і зробивши його самого головним об’єктом обговорення впродовж чималої частини цієї книжки, я змалював філософа у критичному, навіть іронічному світлі. Пітер Ґей у «Політичних поглядах Вольтера» делікатно зазначив, що «листування з Катериною показує його не з найкращого боку». Я взяв це листування й детально його проаналізував як головне свідчення просвітницького погляду на Східну Європу. Коротко кажучи, я подав його у такому ракурсі, в якому він виглядає найменш привабливо. Звісно, я вірю у привидів не більше, ніж у них вірив сам Вольтер, але, як пристрасному прихильнику Вольтерової дотепності, мені легко уявити ту зневажливу недбалість, з якою він міг би висміяти й заперечити мою вчену зухвалість. Мене це бентежить тим більше, що у своїй попередній книжці про Відень часів Фрейда я поставився майже так само критично до ще одного з моїх улюблених героїв. Сприймайте мене тепер за дослідника (18) інтелектуальної історії, пов’язаного непростими взаєминами саме з тими мислителями, якими він найбільше захоплюється. Я смиренно визнаю, що епоха Просвітництва була надпотужним інтелектуальним проектом, який, якщо говорити про винайдення Східної Європи, визначив той терен, на якому я тепер вдаюся до своїх пізніших і скромніших вправ у царині інтелектуальної історії.
Передмова до українського видання «Винайдення Східної Європи»«Україна завжди палко прагнула свободи». Хто це сказав? Цю фразу, таку доречну для наших часів, коли Україна нарешті стала незалежною державою, написав Вольтер у XVIII сторіччі в «Історії Карла XII»: «L’Ukraine a toujours aspiré à être libre». Вольтер ніколи не бував в Україні, і навіть цей його хвилинний інтерес до неї був майже випадковим, зумовленим тим простим фактом, що шведський король Карл XII зіткнувся із російським царем Петром Великим під Полтавою в Україні 1709 року. Якби не Полтавська битва, Вольтер навряд чи потурбувався би дізнатися щось про Україну та написати про її національні устремління. Але щойно французький філософ звернув увагу на Україну, його свідомість почала надзвичайно чутливо сприймати будь-які натяки на поривання до свободи. Почуваючись як риба у воді при королівських дворах і загалом підтримуючи політику просвіченого абсолютизму, Вольтер усе ж таки на основі свого поверхового ознайомлення дійшов висновку, що Україна завжди палко прагнула свободи. Він з’ясував, що епізод історії з Карлом XII був також епізодом із Мазепою.
Зацікавлення Вольтера Україною було лише однією з багатьох ниток складної і посиленої уваги Просвітництва до східних земель і народів Європи — уваги, яка врешті-решт виллється у «винайдення» Східної Європи. «Винайдення Східної Європи» — це книжка про те, як люди почали розглядати Європу як територію, засадничо поділену на східну та західну (20) частини. Аж до XVIII сторіччя, доводитиму я далі, якщо Європу й уважали розділеною, то лише на північ і південь топографічно ця лінія поділу проходила по Альпах. Такого бачення Європи дотримувалися стародавні римляни, а через тисячу років — італійці-сучасники доби Відродження. Проте згодом, у XVIII столітті, в уяві людей почала відбуватися понятійна перестановка або переорієнтація континенту, внаслідок якої північ і південь стали вважати філософськи менш значущими полюсами європейського компаса, ніж схід і захід. Тож Європа почала сприймати себе поділеною на Східну Європу та Західну Європу, що й стало головною засадничою орієнтацією континенту в Новий час — аж до схилку XX сторіччя та кінця холодної війни. Україна відіграла кардинальну роль у цій зміні бачення протягом XVIII століття, позаяк її не можна було сприймати ні як північну землю (на кшталт Росії та Польщі), ані як південну землю (на кшталт османських володінь у Болгарії та Сербії). Україна була явно й незаперечно східною, а тому вона стала географічним наріжним каменем для інтелектуального конструювання Східної Європи філософами Просвітництва.
Вольтер далі відстежував шлях Карла XII по Україні, «цьому незнаному краю» (ce pays inconnu) — незнаному, звісно, для Карла, але також ледве знайомому для самого Вольтера, який виконав свою «домашню роботу», ознайомившись із доступними відомостями про Україну, тож тепер був готовий передати своє мінімальне знання про неї своїм читачам. «Карл заглибився у ці загублені землі (ces pays perdus), не будучи впевненим у своєму шляху», — писав Вольтер, розкриваючи центральний парадокс західного бачення Східної Європи. Адже саме Карл, чужоземний король, загубився, збився зі шляху, але якимось чином, за допомоги пишномовного викруту філософського пера Вольтер подав усе так, нібито самі ці землі були загубленими, pays perdus — загубленими землями України. Для кого вони були загубленими? Ясна річ, вони були загубленими для Європи, втраченими з поля огляду, невидимими для західного просвітницького ока.
Чи розумів Вольтер, що він у 1730-ті роки висував претензії на втрачений шматок європейської спадщини, пишучи про Україну для просвіченої аудиторії? Коли у 1980-ті роки — (21) двісті п’ятдесят років по тому — я вперше прочитав «Історію Карла XII», зауваження щодо «загублених земель» видавалося цілковито слушним для тодішнього стану справ.
