Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

право затято боронити їх. Далі я можу повідомити, що в процесі праці мої погляди на кілька важливих питань змінювались, виправлялися, поступалися іншим, і я щоразу публічно заявляв про це. І які ж були наслідки такої щирості? Одні взагалі не зважали на те, що я поправляю сам себе, і ще й сьогодні критикують мене за погляди, які вже давно зазнали змін, набули нових вимірів. Інші, навпаки, дорікають мені саме цими змінами і через те оголошують мене ненадійним. І справді, хіба заслуговує бодай на дрібку довіри той, хто кілька разів міняв свої погляди: адже можна припустити, що й останні його твердження також хибні? А того, хто неухильно дотримується своїх одного разу висловлених поглядів і не дуже легко від них відступається, називають упертюхом або одержимим. Що ж іншого зостається робити супроти цих взаємосуперечливих вимог критики, як не бути самим собою і поводитись так, як підказує власний розум? Такої думки дійшов і я, і тому ніщо не могло мене стримати, коли я переробляв і вдосконалював свої теорії так, як вимагав дальший досвід. Але бачу, що головних своїх принципів я не зрікся й досі, і сподіваюсь, що й далі від них не відмовлюся.

Отже, я маю вам пояснити психоаналітичне розуміння невротичних явищ. Для цього найпростіше, з огляду і на аналогію, і на контраст, узяти приклад, що пов’язав би нас з уже розглянутими феноменами. Я візьму так звані симптомні дії, що їх я часто спостерігав у багатьох пацієнтів, які заходили до моєї приймальні. Аналітик мало що може запропонувати людям, які приходять у кабінет до лікаря, щоб десь за чверть години виповісти йому всі прикрощі свого довгого життя. Глибокі знання не дозволяють аналітикові з легкістю, властивою іншим лікарям, проказати: «З вами все гаразд», — і порадити: «Пройдіть невеличкий курс гідротерапії». На запитання, що він робить зі своїми амбулаторними пацієнтами, один з наших колег, стенувши плечима, відповів: «Просто стягую з кожного стільки і стільки крон». Тож, гадаю, ви не здивуєтесь, почувши, що навіть у найвідоміших психо­аналітиків під час амбулаторного прийому людей не густо. Я звелів, щоб замість простих дверей, які вели з почекальні до мого кабінету, поставили подвійні, та ще й оббили їх повстю. Причина такого заходу очевидна. І тепер щоразу ті особи, яких я запрошую з почекальні, забувають зачинити за собою двері, і дуже часто і перші, і другі двері лишаються відчинені навстіж. Тільки-но це помітивши, я досить зимним тоном нагадую, щоб пацієнт чи пацієнтка повернувся й причинив двері, байдуже, хоч який то буде елегантний добродій або вичепурена дама. Це полишає враження непотрібного педантизму. Часом я з цією своєю вимогою пошивався в дурні, бо траплялися й такі хворі, які не могли самі вхопитися за ручку і були раді, коли хто міг зробити це замість них. Але в переважній більшості випадків я мав слушність, бо той, хто отак поводиться й лишає навстіж відчинені двері з почекальні до кабінету лікаря, належить до потолочі й заслуговує на нелюб’язний прийом. Тільки не кваптеся з присудом, не дослухавши решти оповіді. Така недбалість у пацієнта трапляється тільки тоді, коли він сам сидить у почекальні і, заходячи, лишає за собою безлюдну кімнату; коли ж разом із ним сидів хто чужий, пацієнт завжди зачиняв двері. В цьому останньому випадку він добре усвідомлював, що для його ж таки інтересів краще, коли його ніхто не підслухає під час розмови з лікарем, і тому дбайливо зачиняв обоє дверей.

Отак зумовлений, цей недогляд пацієнта аж ніяк не випадковий і не позбавлений значення; не можна назвати його й неважливим, бо в ньому виявляється ставлення відвідувача до лікаря. Такий пацієнт здебільшого потребує високих авторитетів, прагне бути засліпленим і заляканим. Він, може, навіть довідувавсь по телефону, коли його найшвидше можуть прийняти, уявив собі, ніби побачить довгу чергу спраглих поради пацієнтів, наче біля бакалійної крамниці у воєнні часи. І після цього він заходить у безлюдну, крім того, дуже скромно обставлену почекальню — і ціпеніє з несподіванки. Отепер він мусить відплатити лікареві за те, що намірявся виявити йому стільки незмірної уваги, — через те й не зачиняє двері між почекальнею та кабінетом. Цим він ніби хоче сказати лікареві: «Ох, тут нікого немає і, певне, поки я буду тут, ніхто й не прийде». Під час розмови він поводився б цілком безцеремонно й неввічливо, якби я з самого початку не присадив його зарозумілості гострим зауваженням.

В аналізі цієї невеликої симптомної дії ви не знайдете нічого, не знайомого вам раніше: висновок, що вона не випадкова, а має певний мотив, певне значення й намір, що вона пов’язана з іншою психічною діяльністю, яку можна з’ясувати, і неголосно повідомляє про важливий психічний процес. Але передусім розуміється, що отак зазначений процес — не відомий свідомості людини, в якої він відбувається, бо жоден з тих пацієнтів, котрі лишали прочинені обоє дверей, не признався б, що цією недбалістю він хотів виразити свою зневагу до мене. Чимало з них, може, ще б пригадало розчарування, яке охопило їх, коли вони зайшли до безлюдної почекальні, але зв’язок цього враження з наступною симптомною дією лишається, безперечно, невідомий їм.

А тепер зіставмо цей невеликий аналіз симптомної дії зі спостереженням на хворому. Я виберу випадок, іще свіжий у моїй пам’яті; до того ж його можна описати порівняно коротко. Адже всі такі випадки потрібно подавати більш-менш докладно.

Молодий офіцер, що приїхав додому в коротку відпустку, попросив мене, щоб я взявся лікувати його тещу, яка живе в найщасливішому родинному колі і все ж отруює власне життя і життя своїх ближніх однією безглуздою ідеєю. Я побачив, що це п’ятдесятитрирічна добре збережена дама з простими і дружніми манерами, яка без усякої нехоті розповіла про себе наступне. Вона живе в нашій країні в найщасливішому шлюбі з чоловіком, що керує великою фабрикою. Вона нахвалитись не могла дбайливістю і уважністю свого чоловіка. У шлюбі вони прожили тридцять років, і ніколи не було між ними ні відчуження, ні сварки, ні ревнощів. Її обоє дітей щасливо поодружувались, але почуття обов’язку й далі спонукало чоловіка не кидати роботи. Рік тому сталося щось цілком неймовірне й незрозуміле, дама отримала анонімного листа, в якому її чудового чоловіка звинуватили в любовному зв’язку з молодою дівчиною, зразу ж йому повірила, і відтоді її щастя зруйноване. Найближчі посутні подробиці були десь такі. Ця дама мала покоївку і часто занадто довірливо розмовляла з нею. Та дівчина просто-таки люто ненавиділа ще одну дівчину, яка досягла в житті набагато більшого успіху, ніж вона, хоча була не кращого походження. Замість іти в прислуги, та друга дівчина отримала комерційну освіту, пішла працювати на фабрику і внаслідок браку персоналу, мобілізованого на фронт, дістала добру посаду. Тепер вона жила на самій фабриці, добре зналася з усіма тамтешніми добродіями, і до неї навіть зверталися «панно». Та, що зосталася в житті пасти задніх, звичайно ж була ладна звинуватити свою колишню шкільну подругу в усіх можливих гріхах. Якось наша пацієнтка розмовляла зі своєю покоївкою про одного літнього добродія, який приходив до них у гості і про якого розповідали, ніби він не живе з дружиною, а має коханку. Не знати, як і сталося, але дама раптом призналась, що для неї було б найстрашнішим лихом, якби виявилось, що її чудовий чоловік теж має коханку. А наступного дня їй принесли з пошти анонімного листа, в якому зміненим почерком повідомляли про те лихо, яке вона уявила собі. Жінка подумала — либонь, цілком слушно, — що