Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

своє значення, якби ми тільки тямили, як перекласти її. Признаюсь, я дуже довго був ладен високо оцінювати заслуги П. Жане в поясненні невротичних симптомів, бо він розумів їх як вияви idées inconscientes, які займають хворого. Але відтоді Жане пройнявся надмірною обережністю, сказавши, ніби він мав на увазі, що неусвідомлене для нього — не більш ніж спосіб вислову, відмовка, une faҫon de parler; під ним він не розумів нічого реального. Відтоді я вже не розумію поглядів Жане, але вважаю, що він знічев’я сам себе позбавив багатьох заслуг.

Отже, як і хибні дії та сновиддя, невротичні симптоми мають своє значення і, як і ті дві групи явищ, пов’язані з життям індивіда. Ця думка дуже важлива, і тому я хочу проілюструвати її кількома прикладами. Я можу тільки стверджувати, а не довести, що симптоми мають значення геть в усіх випадках, але той, хто сам провадив спостереження, пересвідчиться в цьому. З певних мотивів я омину істерію і братиму для прикладів випадки іншого вкрай цікавого неврозу, по суті, близького до істерії походженням, і про цей невроз я повинен сказати вам кілька вступних слів. Цей так званий невроз нав’язливих станів не такий поширений, як добре всім знана істерія; він, якщо можна так висловитись, не такий настирливо галасливий і виявляється так, немов становить суто приватну справу хворого, майже цілком позбавлений соматичних виявів, створюючи всі свої симптоми в царині психіки. Невроз нав’язливих станів та істерія — це ті форми невротичних захворювань, на вивченні яких спершу постав психоаналіз, у лікуванні яких наша терапія здобула свої перші успіхи. Проте невроз нав’язливих станів, що йому невластиві оті загадкові стрибки від психічного до соматичного, завдяки психоаналітичним дослідженням став для нас яснішим і зрозумілішим, ніж істерія; ми переконалися, що в ньому набагато яскравіше виявляються певні крайні характеристики невротичного стану.

Невроз нав’язливих станів прибирає такої форми: хворий переймається думками, які, власне, не становлять для нього інтересу, відчуває в собі імпульси, які видаються йому чужими і спонукають до дій, виконання яких не дає йому ніякої втіхи, але відмовитись від них йому несила. Думки (нав’язливі уявлення) самі по собі можуть бути безглузді або ж цілком нецікаві індивідові, часто вони абсолютно сміховинні і в будь-якому випадку стають зародком напруженого зосередження думки, яке виснажує хворого і якому він сам піддається вкрай неохоче. Він мусить супроти власної волі розважати і міркувати, немов ідеться про якісь найважливіші для нього життєві завдання. Імпульси, що їх відчуває в собі хворий, часом можуть видаватися дитинними або безглуздими, а здебільшого просто жахливі, приміром, полягають у спонуках скоїти тяжкий злочин, тож пацієнт не тільки зрікається їх як чогось абсолютно чужого, а й злякано тікає від них, застерігається від можливого скоєння злочинів із допомогою всіляких заборон, самозречень і обмежень особистої свободи. Проте до реальних учинків пацієнт не доходить, таких випадків і справді ніколи не зафіксовано. Перемогу неодмінно одержують утеча та обережність. А те, що насправді чинить пацієнт (так звані нав’язливі дії), — це цілком безневинні, вочевидь дріб’язкові речі; здебільшого це по­вторення, церемоніальне приоздоблення повсякденних, звичайних дій, унаслідок чого такі доконечні процедури, як укладання в ліжко, вмивання, одягання, вихід на прогулянку, обертаються в украй важкі завдання, що їх навряд чи й можна виконати. Хворобливі уявлення, імпульси та дії аж ніяк не в однакових пропорціях змішані в окремих різновидах та випадках неврозу нав’язливих станів, навпаки, в клінічній картині здебільшого завжди переважає той чи той із цих чинників і дає назву хворобі, але однак в усіх формах виразно проступають спільні риси.

Така хвороба — це вже, звичайно, божевілля. На мою думку, найбуйніша психіатрична фантазія не спромоглася б вигадати щось подібне до цієї хвороби, і, якби ми щодня не бачили її на власні очі, важко було б наважитись і повірити в її існування. Тільки не думайте, ніби ви трохи допоможете хворому, радячи йому відволіктися, не перейматися такими пустими думками і замість отих химер робити щось путнє. Адже він і сам цього прагне, все це йому цілком зрозуміле, він поділяє вашу думку про свій нав’язливий симптом, ба навіть випереджає ваші слова. Проте інакше він не може: дії, які він виконує у своєму невротичному нав’язливому стані, породжені якоюсь енергією, що, либонь, не має відповідників у нормальному психічному житті. Він може тільки одне: зсунути і поміняти, замість однієї дурнуватої ідеї засвоїти другу в трохи пом’якшеній формі, перейти від однієї застороги чи заборони до іншої, виконувати замість одного церемоніалу другий. Нав’язливість, тиск він може лише пересунути, проте анітрохи не годен усунути їх. Можливість пересування всіх симптомів, унаслідок чого вони далеко відступають від своєї первісної форми, становить найголовнішу рису цієї хвороби; крім того, впадає у вічі, що протилежності (полярності), які пронизують усе психічне життя, в такому хворобливому стані проступають дуже яскраво. Разом з нав’язливими станами позитивного і негативного змісту в царину інтелекту проникає сумнів, який мало-помалу пожирає навіть те, що звичайно буває найпевнішим. Ці всі чинники вкупі спричиняють дедалі більшу нерішучість, млявість, обмеженість свободи. Причому до хвороби невротики з нав’язливим станом вирізнялися завзятістю вдачі, часом надзвичайною впертістю та, як правило, інтелектуальною обдарованістю, вищою за пересічний рівень. Такі невротики часто досягають дуже високого рівня етичного розвитку, виявляють надмірну сумлінність, більш ніж звичайну коректність. Вам може видатись, ніби знадоб­ляться чималі зусилля, щоб бодай наполовину зорієнтуватись у цій суперечливій мішанині рис характеру і симптомів хвороби. Але поки що ми лише намагаємось зрозуміти деякі симптоми цієї хвороби та витлумачити їх.

Мабуть, з огляду на наш попередній виклад, ви прагнете дізнатись, як трактує сучасна психіатрія проблеми неврозу нав’язливих станів, але цей розділ психіатрії жалюгідний. Психіатрія дала назви різним нав’язливим станам, а про все інше мовчить. При цьому наголошує, що носії таких симптомів «дегенерати». Та відповідь незадовільна, це лише вартісна оцінка, присуд замість пояснення. Ми схильні припускати, що людям, які вирізняються з загалу, можуть бути властиві всілякі дивацтва. І тепер нам здається, що в осіб із такими симптомами має бути трохи інша натура, ніж у решти людей. Але тут постає запитання: «А чи більше вони “дегенеровані”, ніж інші невротики, скажімо хворі з істерією або психозами?» Отже, ця характеристика знову-таки вочевидь дуже загальна. Ба навіть можна засумніватись, чи обґрунтована вона, бо такі симптоми трапляються і у видатних людей, що вирізняються високим рівнем працездатності й відіграють важливу роль у житті загалу. Завдяки притаманній справді великим людям скромності та брехливості їхніх біографів ми, звичайно, вкрай мало дізнаємось інтимних подробиць про їхнє життя, та все ж виявляється, що один із них — фанатик правди, як-от Еміль Золя, а тоді ми чуємо про нього, що все життя він тяжко мучився через численні і вельми дивні нав’язливі звички.[32]

Психіатрія знайшла вихід із цієї трудності, повівши мову про dégénérés supérieurs, «високих дегенератів». Чудово, але психоаналіз збагатив нас досвідом, що такі незвичайні нав’язливі симптоми, як і симптоми інших хвороб, та ще й у людей, котрі не є дегенератами, можна надовго усунути. Мені й самому не раз щастило досягти такого результату.

Я вам подам лише два приклади аналізу нав’язливих симптомів: один з моїх ще давніх спостережень, бо кращого я й досі