Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд
Дама, якій було років тридцять, страждала від дуже тяжких нав’язливих симптомів. Я, може, допоміг би їй, якби мою роботу не зіпсувала підступна примха долі, — мабуть, згодом я розповім вам про неї. Серед інших нав’язливих дій ця жінка кілька разів здійснювала таку дивну процедуру. Вона вибігала зі своєї кімнати до сусідньої, ставала там на певному місці біля столу, що стояв серед кімнати, викликала дзвінком свою покоївку, давала їй якесь незначне доручення або просто відсилала, а потім знову забігала до своєї кімнати. Цей симптом, звичайно, не можна називати тяжким, але він збуджує нашу цікавість. Пояснення постало само собою найпевнішим, найбездоганнішим способом без ніякого втручання з боку лікаря. Я не знаю, як я б міг бодай трохи здогадатися про значення цієї нав’язливої дії, як пробував би тлумачити її. Бо хоч скільки я запитував хвору: «Чому вона те чинить? Який у цьому сенс?» — вона відповідала: «Я нічого не знаю». Але одного дня, коли мені пощастило подолати її вагання, які вочевидь мали якусь принципову причину, вона раптом немов прозріла й розповіла мені про все, пов’язане з цією нав’язливою дією. Понад десять років тому вона вийшла заміж за набагато старшого за себе чоловіка, що весільної ночі виявив свою імпотентність. Тієї ночі він бозна-скільки разів забігав зі своєї кімнати до її кімнати і повторював спроби, але щоразу марно. А вранці сердито проказав: «Таж буде сором перед покоївкою, коли вона постіль застелятиме», схопив пляшечку червоного чорнила, що припадком була в кімнаті, і вилив її на постіль, але не точно на те місце, де мала б бути така пляма. Я спершу не зрозумів, яким чином цей спогад пов’язаний із нав’язливою дією, бо не бачив нічого спільного, крім забігання з кімнати до кімнати і, мабуть, появи покоївки. Тоді пацієнтка повела мене до столу в другій кімнаті й показала на стільниці велику пляму. Пояснила також, що стає так біля столу тому, щоб покликана покоївка не могла не побачити плями. Тепер уже не можна було сумніватись у тісному зв’язку між теперішньою нав’язливою дією і тією сценою під час весільної ночі, але ще чимало речей годилося з’ясувати.
Насамперед стало ясно, що пацієнтка ототожнила себе зі своїм чоловіком; забігаючи з кімнати до кімнати, вона наслідувала його, грала чоловікову роль. Щоб і далі дотримуватись порівняння, слід припустити, що ліжко й простирадло вона замінила столом і стільницею. Це може видаватися довільним — але хіба даремно ми вивчали символіку сновидь? У сновиддях ми теж часто бачимо стіл, який треба тлумачити як ліжко. Стіл і ліжко разом означають шлюб, тож вони можуть легко заступати одне одного.
Отже, ми вже дістали доказ, що нав’язлива дія має значення; вона видається зображенням, повторенням тієї вкрай важливої сцени. Але ніхто нас не змушує зупинятися на зовнішній схожості; докладніше вивчивши відносини між цими двома ситуаціями, ми, либонь, дійдемо дальших висновків, розкриємо мету нав’язливої дії. Осереддям цієї дії вочевидь є виклик покоївки, якій пацієнтка показує пляму, на відміну від чоловікових слів: «Таж буде сором перед покоївкою». Він — адже вона виконує його роль — тепер уже не соромиться покоївки, бо пляма там, де їй і треба бути. Тож ми бачимо, що жінка не просто повторює сцену, а продовжує та виправляє її, робить такою, якою вона мала бути насправді. Цим вона виправляє ще й інше, те, що тієї ночі було таким прикрим і зумовило потребу вдатися до червоного чорнила, — чоловікову імпотенцію. Отже, нав’язлива дія стверджує: «Ні, це неправда, йому нема чого соромитись перед покоївкою, він не імпотент». Немов у сновидді, вона зображує це бажання як справджене у своїй теперішній нав’язливій дії, що служить тенденції піднести чоловіка над тією колишньою невдачею.
Із цим пов’язане й усе інше, що я можу ще розповісти про цю жінку; або, висловившись точніше, все інше, що ми знаємо про неї, теж приводить нас до такого тлумачення нав’язливої дії, яка сама по собі незрозуміла. Жінка вже чимало років живе окремо від свого чоловіка і намагається придушити намір розлучитися з ним через суд. Але й мови нема про те, щоб вона була вільна від нього; вона змушена бути вірною йому, відгородилась від усього світу, щоб утекти від усякої спокуси, а в своїй уяві вибачає та ідеалізує чоловіка. Так, найглибша таємниця її хвороби полягає в тому, що завдяки їй вона вберігає свого чоловіка від лихих чуток, може виправдати своє окреме проживання і забезпечити йому спокійне існування без неї. Отже, аналіз безневинної нав’язливої дії безпосередньо приводить нас до найглибшого осередку хвороби, а заодно й з’ясовує немало таємниць неврозу нав’язливих станів узагалі. Я хочу, щоб ви трохи довше затримались на цьому прикладі, бо в ньому поєднані умови, що їх годі сподіватися знайти геть в усіх випадках. Про значення симптому зненацька розповіла сама пацієнтка без ніяких спонук аналітика та втручань з його боку; симптом, на відміну від куди поширеніших випадків, пов’язаний не з якимись забутими подіями дитинства, а з переживаннями, яких вона зазнала, вже ставши дорослою, і які не стерлися в її пам’яті. Всі ті заперечення, що їх здебільшого висуває критика проти нашого тлумачення симптомів, у цьому одному випадку не мають для себе ґрунту. Але так нам щаститиме не завжди.
Іще одне зауваження! Хіба ви не помітили, як ця, нібито невинна нав’язлива дія привела нас до найінтимніших подробиць життя пацієнтки? Хіба жінка може розповісти щось інтимніше, ніж про події своєї весільної ночі; хіба випадкове й не має жодного значення те, що ми дійшли саме до інтимних подробиць сексуального життя? Звичайно, це може бути наслідком мого вибору. Проте не робімо поквапних висновків і звернімося до другого прикладу, який має зовсім іншу природу і становить приклад дуже поширеного типу нав’язливих дій: церемоніалу вкладання в ліжко.
Дев’ятнадцятирічна квітуча обдарована дівчина, донька-одиначка, що значно переважала батька-матір освітою та розумовими здібностями, в дитинстві була досить дика й пустотлива, а протягом кількох останніх років без якихось видимих причин обернулась у справжню невротичку. Найбільше її дратує мати, дівчина тепер усім невдоволена, пригнічена, виявляє нерішучість, сумніви і врешті призналася, що не може сама ходити по площах і широких вулицях. Ми не будемо надто заглиблюватись у вивчення її складного хворобливого стану, що вимагає принаймні двох діагнозів: агорафобії та неврозу нав’язливих станів, а зосередимось тільки на тому, що ця дівчина виробила своєрідний спальний церемоніал, вимучивши ним своїх батька-матір. Можна сказати, що в певному розумінні кожна нормальна людина має свій спальний церемоніал або принаймні їй потрібні певні умови, невиконання яких не дає їй заснути; перехід від свідомого життя до сну набирає певних ритуальних форм, які людина щовечора відтворює в тій самій послідовності. Але все те, що для здорового — умови засинання, можна раціонально пояснити, і коли зовнішні обставини вимагатимуть певної зміни, людина, не зволікаючи, пристосовується до них. Натомість патологічний церемоніал неподатливий, він утверджується коштом найбільших жертв, та водночас прикривається нібито раціональними поясненнями,
