У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

мови, яке співвідносилося зі стійкими морально-етичними вимогами. Освічені й уважні до селянського побуту сучасники (передусім етнографи) помічали, що мешканці села, які не вміли читати й писати, менше піддавалися чужоземному впливу. Нерідко вони говорили правильною, красивою, надзвичайно образною та живою українською мовою. Сукупно ж ні російськомовна школа, ні будь-які інші впливи не могли витравити з душі українців-хліборобів усе те багатство, яке передавалося їм на генетичному рівні. Русифікаторські дії, нав’язуючи почуття презирливості до цього неоціненого спадку, давали взамін здебільшого лише кілька десятків, у крайньому разі кілька сотень чужих слів. І навіть коли це спрацьовувало, лексику та звороти, яких бракувало, селяни брали з невичерпного запасу рідної мови (часто, на жаль, у такому скаліченому вигляді, що в оцінках патріотичної інтелігенції таке запозичення викликало хіба що відразу).

Схильність до усвідомленого відчуття власної унікальності зумовлювали переважно об’єктивні реалії сільського устрою. Це підтверджує та обставина, що «малоросійське плем’я» зберігало культурну цілісність. А вона сама собою серйозно перешкоджала зросійщенню й заодно радикальним еволюційним змінам у структурі суспільства. Українські хлібороби як суб’єкти оригінальної системи вартостей перманентно поширювали їх на менш численне іноетнічне рільниче населення, яке мешкало по-сусідству в аналогічних (або схожих) природних і соціальних, а почасти й політико-правових умовах. Ось як цей вплив зафіксований у рукописі колишнього сільського вчителя з Феодосійського повіту Таврійської губернії М. Дмитрієвського: «Російська мова зіпсована малоросійським і польським наріччями; причиною цього є наявність у цій місцевості великої кількості малоросіян». Траплялися й досить незвичні та кумедні випадки. За словами Є. Чикаленка, єврей Мошко, «тихий, релігійний і розумний» житель села Перешори Ананьївського повіту, взявся господарювати на землі. «Але він такий був безпорадний, що в його господарстві, як у всьому, йому не щастило. Коли він позичить воли, щоб виорати чи зралити свою ниву, то довго ходить по степу, поки її найде.., або піде полоти свою ниву, а виполе помилкову чужу... А вже діти повиростали його справжніми хліборобами»[76].

Зрозуміло, що українізація іноетнічного хліборобського населення Наддніпрянщини в тогочасних історичних умовах могла відбуватися лише несвідомо й ненавмисно. Тобто без будь-яких «націоналістичних» намірів і розрахунків. Її справді належно ніхто не осмислював і, певна річ, не планував. Підтвердження знаходимо в офіційній урядовій документації. Так, готуючи 1896 р. письмовий звіт, чиновники канцелярії волинського губернатора звернули увагу на соціально-психологічний портрет тутешніх чиншовиків (колишніх дрібних польських шляхтичів). Принагідно констатували, що в домашньому побуті вони засвоїли національність малоросійську, за віросповіданням православні й до «штундистського псевдовчення» не належать. Ще менше бажання з’ясувати феноменологію цих змін мали самі українські селяни. Вони не пам’ятали «панського минулого» сусідів-чиншовиків, їхнє «змалоросійщення» сприймали як справу очевидну.

Треба визнати, що колективна свідомість наддніпрянських хліборобів успішно кодувала такі універсальні й водночас своєрідні соціокультурні цінності, як залучення індивіда до справ та інтересів громади, станова солідарність, господарська співпраця (толоки, супряги, скіпщини), різноманітні форми взаємодопомоги. Фахівцям ще треба з’ясувати шляхи еволюцїї власне колективізму в «індивідуалістичній» ментальності українських селян, зокрема в умовах інтенсифікації ринкових перетворень. Тут вкажемо лише на її, так би мовити, ментальну специфіку.

За незначним винятком громадський чинник не був запорукою поліпшення матеріального забезпечення, зростання добробуту, всього того, що можна було б назвати економічним процвітанням рільничих родин. Здебільшого хлібороби, коли бажали збагатитися, мали розраховувати на власні сили. У цьому випадку вони не потребували чогось істотно відмінного, як, скажімо, сприймали й за що цінували колективне начало польські чи російські селяни, німецькі колоністи. Натомість їх міцно прив’язували до громади зубожіння, малоземелля, станова приналежність, труднощі, спричинені викупними платежами. І все ж універсалізм не настільки нівелював етнічне начало в характерології, щоб його не можна було помічати. Якщо в росіян ця риса становила більш-менш органічний, зумовлений усім попереднім перебігом подій, унікальним громадсько-господарським устроєм ментальний атрибут, то в українців зберігалося значно виваженіше сприйняття. Попри всі колізії врівноваження традиційного інноваційним, у них залишалося достатньо незалежності та впертості. Ці характерологічні риси нагадували про себе в найнесприятливіших обставинах, нерідко на межі цілковитого господарського занепаду та фізичного виживання.

Як справедливо зазначають дослідники, за умови збереження значних мас селянства у складі населення воно ж, селянство, впливає на ментальність усього суспільства та його культурно-історичне обличчя. Це твердження вкрай актуальне для української спільноти, бо якраз автохтонні хлібороби культурно домінували в період, коли нечисленні передові верстви українства залишалися декласованими і денаціоналізованими. До того ж вони перебували в жорсткій політичній підпорядкованості, що різко посилювало їхню залежність від іноетнічних впливів. У цьому контексті «посадженому на землю» сільському простолюду навіть не потрібно було дбати про окрему індивідуальність — вона існувала природно, на прихованому рівні. Мізерний результат імперських асиміляторських зусиль, за умови слабкості українського національного руху, переконливо це підтверджує.

Отже, власним невичерпним джерелом української простонародної культури, яка й далі переважала, селянство досить конструктивно репрезентувало етнокультуру й на підсвідомому рівні давало паростки майбутнього національного ствердження. Свою місію тривалий час воно виконувало в умовах слабкості освітньо-ідеологічного впливу інтелігенції, відсутності справжніх політичних лідерів.

Початки формування української модерної нації гальмували намагання російських можновладців, підтримуваних такою ж проімперськи налаштованою громадськістю, реалізувати проекти панславізму. У діяльності влади переважали пропагандистські та адміністративні методи, які поєднувалися зі сподіваннями на природний перебіг подій. Утім, до початку XX ст. «вікно можливостей» радикального асиміляторського курсу істотно звузилося. Історично ці заходи виявилися занадто слабкими. Принаймні не достатніми, щоб прищепити українському традиційному селянству почуття загальнодержавної (громадянської) належності. Цікаво зазначити, що в матеріалах першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. інформацію про українців подаватимуть окремо від росіян.

Українцям, що перебували по суті в колоніальних умовах, вдалося зберегти свою самобутність. Окрім того, вони спромоглися певною мірою передати свої традиційні цінності чужоетнічному населенню — здебільшого тому, яке не мало якогось виняткового становища, тобто було представлене соціально однорідною хліборобською людністю. Таке «можна було спостерігати в середовищі мешканців слобід Люджа, Верхолюджа, Пожня, Дернове, Ницяха та Поляне Охтирського повіту, які на початку XX ст. належали до російського анклаву цього регіону»[77]. Багато елементів традиційної обрядовості (скажімо, розплітання коси молодій, виготовлення короваю, перезву тощо) до цього часу тамтешні жителі вже запозичили. Мало чим відрізнялися і їхні весільні пісні. Так, українські селяни сусідньої Боромлі відомий приспів про тещу зазвичай закінчували словами:

Щоб наші підківки бряжчали,

Щоб наші вороги мовчали.

У місцевих росіян зустрічалася така інтерпретація:

Убирайся, тёщенька, убирайся,

В сафьяны, сапожки обувайся,

Топчи враги под ноги.

А сопостаты под пяты,

Чтоб наши подковки гремели,