У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

Тут важливо також відзначити, що перші покоління інтелігенції як самобутньої верстви, власне, й формували образ народу, який фактично не мав можливостей до високоінтелектуального самопізнання, адже був здебільшого елементарно неграмотний. І саме в цій праці «заради народу» багато хто з інтелігентів шукав власне обличчя, свої корені, кровну спорідненість із «величною масою» такого незбагненного селянства. Тобто, формуючи образ народу (в етнічному, національному чи то соціальному значеннях[90]), інтелігенція творила також міф про своє призначення бути ідеологом цього народу. Підкреслювати цю місію було ще однією ознакою «справжньої» інтелігентності.

Позиція російського уряду з 1830-х рр. полягала у стимулюванні знань про народність, але у випадку, коли ці знання не підривали, а підтверджували цілісність імперії. Ясна річ, діяльність інтелігенції в плані розвитку знань про народність як самодостатню і самобутню спільноту з державницьким потенціалом (потенціалом нації) не вміщувалася в рамки офіціозу. Таким чином, ті інтелігенти, які вивчали суспільство Російської імперії з погляду етнічної багатоманітності, автоматично вважалися опозиційними до уряду. Наслідки не забарилися.

Уже в 1870-х рр. офіційна преса використовувала слово «інтелігенція» в негативному значенні. 1881 р. газета «Новое время» атакувала поняття «інтелігенція», запропонувавши інтелектуалам Російської імперії як альтернативу ідентифікацію «буржуазії». С. Трубецкой пригадував, що «бути „культурною людиною“ було добре, але слово „інтелігент“ було таким же мало похвальним, як і „чиновник“... Усе це добре ввійшло в підсвідомість ще раніше, ніж у свідомість»[91].

З іншого боку, російський ліберальний діяч С. Єлпатьєвський 1905 р. стверджував, що «інтелігенція» — це та «суспільно мисляча і суспільно чутлива.., озброєна знаннями, керована суспільними імпульсами частина соціуму, яка в своїх думках і почуттях, у своєму світорозумінні і своїй громадській поведінці відштовхується не від вузьких, особистих, групових, професійних або класових інтересів, а від інтересів країни в цілому, народу в цілому». Він же відзначав, що поняття «інтелігенція» має більш як півсторічну історію, і цим словом можна позначати все те, що розуміється під висловом «культурні люди», тобто культурні класи населення, причому незалежно від того, мають вони дипломом про освіту чи ні. Цікаве ще одне спостереження Єлпатьєвського, згідно з яким інтелігенція, по суті, є рухливою (динамічною), верствою, що не дає «права народження». «У ній нема права стану, печаті соціального становища»[92], — зазначав він.

За спогадами С. Волконського, поняття «інтелігенція», яке тільки-но з’явилося, мало виразно полемічний характер і протиставлялося «аристократії». У межах Російської імперії воно стало активно поширюватися в останнє двадцятиріччя XIX ст., — вважає сучасний російський дослідник Б. Колоніцький. Словники того часу описували інтелігенцію як «клас освічених людей», як «передову за своїм розумовим розвитком частину суспільства». Енциклопедичний словник «Гранат» на початку XX ст. класифікував «інтелігентів» як людей, «професія яких визначається їхніми знаннями і здібностями».

У радянській історіографії часовий проміжок 1861—1895 рр. було прийнято характеризувати «різночинським» періодом. Як правило, радянські суспільствознавці, цитуючи праці В. Леніна, вважали, що в посткріпосну добу революційний рух об’єднував усі форми боротьби трудящих мас і передової інтелігенції проти царського самодержавства. Зауважмо, що поняття «різночинець» (утворилося, вочевидь, від російського словосполучення «разное чинить») використовувалося прихильниками ленінської схеми бачення революційного процесу в історичному контексті: воно справді широко вживалося в ту епоху для позначення людей «вільних професій», хоча помалу й витіснялося поняттям «інтелігенції». Урешті-решт, формулювання «різночинська інтелігенція» на початку XX ст. стало майже тавтологією.

«Різночинцями de facto, — писав один із сучасників, — стають усі ті люди, діяльність яких не вписується у станові межі». Свого часу радянська дослідниця В. Лєйкіна-Свірська доповнила його, зазначаючи, що «фактично на різночинців перетворювалися не тільки діти купців і духовних осіб, які формально вийшли зі свого стану, але й діти міщан і селян, які зберігали свою станову приналежність, навіть якщо втрачали зв’язок з економічними коренями, заняттям і побутом своєї верстви»[93].

Дещо раніше відомий український соціолог та історик В. Липинський вбачав в інтелігенції посередницьку функцію інтелектуальної праці. Представники цього прошарку, на його думку, за способом життя і світоглядом уже не можуть бути віднесені ні до хліборобів, ні до промисловців, ні до робітників, які працюють фізично.

І. Лисяк-Рудницький дотримувався погляду В. Липинського, згідно з яким люди, зайняті у сільському господарстві, промисловості, торгівлі, війську, навіть якщо вони мають вищу освіту, не є інтелігенцією. Принагідно він указував на ще одне «інтелігентське звання» — духовенство — і вважав його частиною інтелігенції[94].

Більшовицька ідеологія у 1920-х рр. виробила власний підхід щодо визначення інтелігенції. Здобувши владу, Ленін та його оточення відцуралися власного «інтелігентного статусу», а решту інтелігенції, яка мешкала в СРСР, оголосили пережитком, що швидко зійде з історичної арени. Щоправда, лідери компартії невдовзі зрозуміли, що без спеціалістів вони не зможуть закріпитися в номінально самостійних національних республіках, — і дещо послабили пресинг інтелігенції й навіть стали на її захист. Однак у добу сталінізму вже цілком серйозно йшлося про зникнення інтелігенції, оскільки її «революційний рух», мовляв, ніколи «не спирався на організацію класу»[95].

Фактично до брежнєвської доби в радянському суспільствознавстві не було серйозних досліджень інтелігенції. У 1960— 1980-х рр. ідеологи КПРС, як і підконтрольні їм історики, нарешті визнали, що інтелігенція посідає специфічне місце в структурі суспільства. Хоча й не погоджувалися із західними дослідниками, які визначали и як елітну групу суспільства, що, окрім усього, володіє власними засобами виробництва — «інтелектуальним капіталом». У той період, поряд із «радянською людиною», «радянським народом» з’явилася і «радянська інтелігенція», бо ж іншої в межах СРСР бути просто не могло.

Переважно вузький, функціональний, соціологічний підхід до трактування інтелігенції з радянських часів дістався у спадщину вченим пострадянської доби. Стихійна та широкомасштабна наукова цікавість до недоступних раніше джерел і значно менша увага до теоретико-методологічних засад їхнього дослідження й досі породжують дискусії між представниками умовно соціологічного та культурологічного (філософського) визначення інтелігенції в Україні. Перші наполягають на обов’язковості «походження», підтвердженням якого є освіта (бажано вища), другі — на потребі «поводження», доказом якого є висока моральність. Не бракує і синтетичних підходів. Однак наголосимо: основна помилка, якої припускаються історики, досліджуючи інтелігенцію минулого, полягає в тому, що вони мало окреслюють (уявляють) це поняття «у часі». Вочевидь, інтелігенція кінця XIX — початку XX ст. не тотожна за своїми характеристиками інтелігенції кінця XX — початку XXI ст. Сімдесят років панування матеріалістичного світогляду, прагматичність постмодерного суспільства призвели до того, що сьогодні вже не так розуміються й «освіченість», і «альтруїзм». Відповідно, й інтелігенція сьогодні не така, як століття