У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

В Україні існують ґрунтовні історичні дослідження інтелігенції. Так, Г. Касьянов у роботі «Українська інтелігенція на рубежі XIX — XX століть: соціально-політичний портрет» розглядає інтелігенцію як специфічну, відносно стабільну соціально-професійну групу, що мала свої, притаманні саме їй соціально-психологічні риси. З огляду на це, до інтелігенції, яка жила і працювала в описувану добу дослідник відносить усіх людей, професійно зайнятих кваліфікованою розумовою працею у сфері культури, управління, освіти, науки та матеріального виробництва. При цьому вчений зауважує на особливостях відтворення інтелектуальних кадрів у ті часи, у зв’язку з чим додає до інтелігентської верстви ще й осіб, які не мали вищої чи то спеціальної освіти, але займалися розумовою працею. До цієї категорії він відніс деяких учителів, митців, а також студентство[96].

Г. Касьянов, як і багато його попередників, теж наголошує на тому, що термін «інтелігенція» з’явився в середині XIX ст. для позначення тієї частини освіченого суспільства, яка в тій чи іншій формі виявляла свою незгоду з політикою абсолютизму. Характерно те, що в радянський період вимога «опозиційності» інтелігенції правлячому режимові матиме тенденцію зникати (зокрема, й у трактуваннях істориків і суспільствознавців). А спершу це було одним із найголовніших критеріїв, за яким відбувалася її ідентифікація як верстви.

Отже, впродовж другої половини XIX — початку XX ст. в Україні формувалася відносно нова соціальна верства інтелігенції, яка складалася з окремих інтелігентів, кожен із яких уявлявся як освічена людина, що відповідно до своїх професійних обов’язків виконує розумову роботу, а в суспільстві стоїть на активній громадській позиції. Певна річ, таке визначення не включає всіх дипломованих спеціалістів, бо ж і «справжніми інтелігентами» серед них були не всі. Окрім того, це визначення значно ускладнює «чіткий підрахунок» чисельності інтелігенції, адже звужує коло тих осіб, які заробляють на хліб розумовою працею, але не задовольняють морально-етичного критерію. Однак таке визначення дає більш-менш чітке уявлення про відокремлення інтелігенції з-поміж інших станів Російської імперії (незважаючи на те, що інтелігентом міг бути, не полишаючи свого стану, і дворянин).

* * *

На середину XIX ст. більшість інтелігенції Наддніпрянщини становили люди з малоросійською етнокультурною ідентичністю. Жили та працювали вони в умовах сильних культурних впливів росіян, поляків і євреїв (перші переважали на півдні й Слобожанщині, другі — на Правобережжі, треті були сусідами повсюдно).

На формування «національного обличчя» інтелігенції Наддніпрянщини впливала низка чинників, серед яких більш значущими були: асиміляторська політика російського уряду в культурно-освітній та інших галузях і багатоетнічна специфіка формування інтелектуального середовища. Причому нерідко саме національні меншини цієї частини України вказували на неспроможність українців бути окремим народом (у перспективі — нацією). Вони десь свідомо, а десь опосередковано, обстоюючи власні культурно-національні права, підкреслювали малоросійський характер українського народу. Іншими словами, вони (хоч і не всі) приставали до погляду на нього як на частину «єдиного руського народу», що широко пропагувалося російсько-імперською ідеологічною машиною. Часто це пояснювали навіть як нездатність більшості малоросів (селянства) здобути освіту на високому рівні та нездатність українців, як таких, бути високоінтелектуальною спільнотою. Зрештою, це знайшло свій вияв у спрямованій протидії здобуттю освіти місцевим селянством.

Як приклад, поляк Тадеуш Флорковський зі Скали, колишній слухач Сільськогосподарського інституту в Пулавах, а пізніше відомий польський національний діяч, на зборах товариства «Огниво» в Умані 1914 р. сказав, що «селянина навчати належить тільки в мінімальному розмірі, читати стільки, аби міг молитися з молитовника, рахувати стільки, щоби не дати себе ошукати євреєві»[97]. (Згадані тут євреї теж впливали на формування інтелектуального середовища Наддніпрянської України. У другій половині XIX ст. внаслідок індустріалізації тутешніх міст євреї (ремісники) дедалі менше впливали на промисловість регіону (наприклад, повністю занепали деякі види ремесел, а деякі ледь витримували конкуренцію). Багато єврейських родин переключалося на торговельно-посередницьку діяльність, але й тут лише 10 % забезпечували собі рентабельний прибуток. Відтоді єврейство перейшло на розумові види роботи — на т. зв. «вільні професії», тобто наблизилося до класу інтелігентів. Дуже швидко євреї освоїли схему формування кадрів інтелігенції й поповнили її своїм товариством. Окрім традиційних посад, які вони обіймали раніше (аптекарів, лікарів), відкривалася перспектива здобуття інших інтелектуальних професій (юридичних, інженерних, сільськогосподарських і гуманітарних). На початок XX ст. розумовою діяльністю заробляло на життя понад 10 % робочого єврейського населення Наддніпрянщини, тоді як хліборобством займалося лише 3—4 %.)

Згадані вище погляди на освіту селянства були тоді досить поширеними серед поляків Правобережної України[98]. 3 іншого боку, сприяли живучості міфу про «неосвічених малоросів», як частину «руського народу», й українські (фактично малоросійські) інтелектуали. Зокрема, на початку 1860-х рр. у зв’язку із загальною ситуацією русифікації Наддніпрянщини П. Куліш висловлював великий сумнів щодо того, чи принесе користь селянству освітня реформа. І пов’язував він це якраз з існуючими на той час умовами формування інтелігентської верстви. П. Куліш зазначав: «Нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало. Ато, хто вихопить ся в письменні, в тямущі книжкові люде, уже й не наш. Німець з його німцем, — півень, а не чоловік, хоч візьми та й посади на сідало. Мій Боже! Чи то ж наш простий люд не варт, щоб ми його образу подобилися? Та же ж ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина, або хуторянина»[99]. Ясна річ, дещо ідеалізуючи сердечну «народну мудрість», діяч водночас добре підмітив, що за тих імперських умов будь-яка «тямуща людина» відразу ж намагалася затерти своє етнічне коріння.

Фактично, починаючи з 1860-х рр., серед більшості поляків Правобережжя популярним був силогізм, що «потреби народу виражаються в його освічених представниках; а як більш освічена частина тутешнього суспільства ополячилась, то значить тутешній край польський!»[100] Отже, йшлося про формування польського національного проекту на українських етнічних землях. Цього не сприйняли, як відомо, деякі представники ополяченої колись української шляхти (як-то В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський та ін. «хлопомани»). Вони стали боронити українську ідентичність місцевої людності через свою інтелектуальну діяльність. Спершу ця діяльність мала етнографічний, тобто вузький культурний характер, але в перспективі (і це усвідомлювали самі діячі) це мало велике значення для українського націотворення на землях Наддніпрянщини. Тож зовсім не випадково українське артистичне товариство в Чернігові з нагоди ювілею В. Антоновича 1905 р. писало: «Ви були одним із піонерів українського інтелігентного руху і в сій ролі піднялись на такий високий щабель, що Україна може справді пишатися Вами, як своїм „першим інтелігентом“»[101].

Однак діячі російських чорносотенних монархічних кіл початку XX ст., не бажаючи визнавати масовість сучасного їм