У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

Сільський простолюд, залишаючись переважно неграмотним, офіційної російської мови ґрунтовно не вивчав. У селах Наддніпрянщини хронічно не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Зрештою, ідеологічно декларований і підтримуваний відповідними пропагандистськими заходами русифікаторський вплив на хліборобів насправді переконливим не був. І справа не тільки в недостатньому економічному забезпеченні імперської політики в освітній сфері, а й у тому, що в кінцевому підсумку висока обізнаність та ерудованість українських селян могла пробуджувати в них думки про потребу належного поцінування рідної мови.

Той незначний відсоток селянства, який долучався до «культурно-мистецького міста», «вибивався в люди», здобуваючи початкову освіту російською, схильний був ігнорувати своє соціальне коріння. Цей «провал пам’яті» аж ніяк не означав радикальних змін у ментальності, точніше кажучи, не призводив до безповоротної асиміляції.

Щодо мови як національного символу, то в хліборобському середовищі другої половини XIX — початку XX ст. майже неподільно панували несвідомі аполітичність, лояльність, байдужість. Цьому сприяла неспроможність «жорстко опиратися чужим впливам». Служба в армії, навчання в містах, перебування на заробітках — далеко не повний перелік тих вербальних і письмових середовищ, де «людина від плуга» могла забувати рідну мову. На думку деяких державних посадовців, українські селяни навіть були схильними перейматися почуттям загальноросійської народності, усвідомлювати себе справжньою російською людністю. Проте, виходячи з логіки міркувань самих хліборобів і спираючись на спостереження представників інтелігенції, вкотре конкретизуємо: характер такого ставлення до етнокультурних джерел зумовлювала природна інфантильність світосприйняття.

Кілька слів про соціально-політичний аспект цієї трансформації. Маємо на увазі ту ж нагоду «вибитися в люди», приєднавшись до громадської організації, представницьких чи адміністративних структур влади. Типовим явищем тут можна вважати спроби окремих селян обійняти посади гласних у земських установах. Таке кар’єрне зростання означало не тільки можливий успіх у вузькополітичному значенні, а й велику перемогу над історично сформованим світоглядним комплексом. Тож не дивно, що у прагненні хоч якось бути схожим на авторитетне панство, переважна частина гласних від селянського загалу невимушено переходила на спілкування російською. Однак цей процес не супроводжувало руйнування глибинних (архетипних) пластів ментальності. «Готових до русифікації малоросів» від рідної мови відвертала не її орфографічна непридатність, а майже винятково низький і, як мало здаватися, приречений на віковічну неповноцінність соціальний статус («мужицькість»)[63]. А якби не існувало такої народної дипломатії, то де вже «сірому мужикові» було мріяти про кар’єру.

Мова селян охоплювала цілий світ унікальних понять та, як орган духовного самовираження, поставала глибоко індивідуальним і неповторним феноменом. Вона допомагала адаптуватися до реалій «тим, що всьому — кожному явищу і предмету — давали свою назву, визначали його місце у світобудові». Хлібороби «ніби малювали власну картину світу»[64]. Радикально відмовитися від неї можна було лише через знищення історично сформованого життєвого устрою. (Не зайвим буде згадати, що не тільки за економічні ресурси, а й як носіїв української ментальності більшовики нищили селян УСРР в голодоморні 1932—1933 рр.)

Дещо незвичний ракурс у ставленні до рідної мови спостерігаємо в тих хліборобів, які потрапляли в «москальське» середовище на тривалий час. Зокрема, у переселенців, доля яких завела до віддалених регіонів імперії. У нашому розпорядженні є чудовий опис міжетнічних стосунків мешканців села Таврійського, заснованого українськими мігрантами в Казахстані. Зазнаючи глузувань з боку тамтешніх росіян за «неправильную речь», селяни й самі переймалися таким розумінням. Найчастіше їх засмучувала неготовність переходити на спілкування «сибірською» власних дітей. На цьому ґрунті виникало багато комічних випадків, коли молоді батьки роз’яснювали синам і дочкам, як замість українських слів «що», «хліб», «тато» вимовляти російські відповідники «что», «хлеб», «батя». Зрозуміло, що безпосередньою причиною, яка спонукала вивчати й використовувати «великодержавну» мову, а також пристосовувати до неї рідне мовлення, була зацікавленість у культурно-господарському спілкуванні з місцевим населенням. Публічно селяни намагалися використовувати весь свій запас великоруських слів. Більше того, принагідно опановували й казахську лексику. Натомість у себе вдома незворушно користувалися українською.

У місцевостях, де морально-психологічний тиск був меншим, селяни не забували і не калічили батьківської мови. Саме такий режим її застосування зберігався в більшості сіл Наддніпрянщини. Причому там, де поширювався термін «Україна», корінні мешканці вимовляли його з наголосом на «ї». Принагідно зазначимо, що мовному вжитку сучасних росіян намагаються прищепити слова «Украина» й «украинцы» з наголосом на «а», тобто з підкресленням «окраинности» (безпорадності, невизначеності) тутешнього народу, що за логікою «великої держави» розуміється як явище тимчасове. Чим не традиційний погляд на українців, як на «малих росів» (народу, що не уявляє життя без «старшого брата»)? Цікаво, що ще на початку XX ст. російські імперські кола ніяк не хотіли миритися з пропискою в громадській уяві терміна «українці». Коли ж воно стало фактом історії, завзяті представники російського шовінізму перекрутили й досі перекручують його у вигідний їхнім великодержавним амбіціям щойно описаний спосіб.

Отже, відстежуючи роль рільничої людності у збереженні етнокультурної ідентичності, не варто перебільшувати самого факту її мовного зросійщення. Зайвим підтвердженням цього може слугувати активна позиція багатьох сільських громад. Така, яку вдалося зафіксувати на зборах мешканців села Троїцьке Золотоніського повіту Полтавської губернії в листопаді 1905 р.: «У школах, судах, установах повинна вживатися українська мова, зрозуміла для населення»[65]. Тоді ж на Золотоніщині провели цікаве опитування серед місцевих селян, яке мало з’ясувати їхнє ставлення до їхнього ж мовлення. Результат виявився таким: понад 58 % респондентів висловили бажання передплачувати (за помірну плату) україномовну періодичну пресу, 52 % «стояли за такі ж підручники» (а ще 28 %, здебільшого неписьменним, це питання було байдуже), 86 % заявили, що бажають бачити викладання рідною мовою шкільних дисциплін. Близько 57 % підтвердили прагнення навчитися читати та писати і українською, і російською («по-панськи», «по-вченому»)[66].

Власне, на мовний імунітет своїх земляків 1907 р. звертав увагу С. Петлюра: «Селяни заявляють, що вони відчувають потребу національної школи на Україні і ганять русифікаторську політику уряду»[67]. Багато хто з хліборобів справді не міг переступити вербального бар’єра — більше того, залишався україномовним навіть тоді, коли це перешкоджало кар’єрним прагненням. Про такі явища в роки Першої світової війни В. Королів писав: «Селяни, які проходили в гласні, не знаючи московської мови і спостерігаючи до своєї таке зневажливе ставлення на кожному кроці.., часто соромилися вживання рідної мови й інколи через одне це мусили мовчати тоді, коли їм особливо треба було б говорити»[68].

Апатія у ставленні до статусу «мови предків» як масове явище — це радше поверховий зріз проблеми. Для з’ясування практичної ролі українських хліборобів у забезпеченні цього аспекту етнічної