У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

світоглядними цінностями широкі верстви населення. Здається, немає підстав сумніватися в тому, що примат державності домінував у російському національному характері, а ідеалом тамтешньої людини залишався «цар, який усе може». Українство ж, втиснуте в рамки «хуторянства», політично не почувалося повновладним господарем навіть у межах своєї ойкумени. Над селом неподільно панували ті ж таки російські (чи зросійщені) дворяни-землевласники, чиновники, священики, польські шляхтичі, євреї-посередники, «німці» (колоністи). За умов, коли «москаля не доводилося дядьком називати», освічена і професійно амбітна частина української людності реалізовувала свої мистецькі здібності переважно в чужорідному культурному середовищі, а політичний потенціал — в імперському державному організмі. Носієм «виразної етнічності» в пореформені десятиліття залишався простий люд, який за історично усталеною традицією був представлений хліборобським населенням сіл, містечок, а певною мірою і великих міст.

Немає підстав штучно перебільшувати, а тим паче ідеалізувати роль хліборобів в українському «національному відродженні», як, до речі, перевищувати міру самого модернізаційного поступу тогочасної української спільноти. Недоречність таких спроб стає очевидною, якщо зважити на мізерність потенціалу усвідомлення самим простолюдом сутності, мети, завдань національного руху, свого місця в цьому процесі. Водночас ототожнення понять «селянин», «народ», «люди», «малороси» в контексті тогочасної соціальної структури населення, зокрема політичних, господарських, культурних, церковно-релігійних зв’язків, — явище для другої половини XIX — початку XX ст. досить симптоматичне. Понад усе воно є показовим для виокремлення українського хліборобського населення з-поміж «загальноруської народності».

Історичне покликання українського селянства зберігати етнокультурну ідентичність було більш значущим за суспільно-політичну роль «аграрної глибинки» тих модерних націй, які формувалися на ґрунті титульних держав. Хоч як це парадоксально на перший погляд, але загалом неспроможне до конструктивних політичних дій малописьменне селянство зуміло відповісти на виклики долі.

Помітною обставиною, що «візуально вирізняла» етнічну неповторність українських селян, було їхнє ставлення до російської державності як до явища чужорідного. Про цю нелюбов нагадував, зокрема, стійкий потяг до традицій, які мали небагато спільного з чинними тоді політико-правовими нормами. У випадках невимушених контактів із посадовцями недовіра виникала вже на тій підставі, що вони «пани, люди в сюртуках». За ближчого знайомства селяни легко помічали принципові відмінності в поглядах «московських патріотів», а саме: православ’я, народність, державність як завойовницьку силу.

Глибоке почуття окремішності «супроти поляків і москалів» зберігалося завдяки стійким архетипним структурам. Не випадково під час судових розслідувань хлібороби часто самовільно виходили з наперед програних справ.

Вороже ставлення до «панської» влади посилювалося враженнями від каральних дій військових підрозділів, надмірно жорстоких і несправедливих, як на погляд селян. Логіку думок і вчинків тих, хто потрапляв під екзекуцію, збагнути неважко. Особливо, якщо зважати, що перебіг подій визначала здебільшого прозаїчна обставина: «хто не повертав узятого в поміщика майна за першою вимогою, той був битий нагаями на очах своїх дружин та дітей»[59]. З тих самих причин не існувало довіри до виборних зі свого середовища — старшин, писарів, старост, соцьких, десяцьких.

Проблеми культурної самобутності та ментальної окремішності самих селян, як правило, не турбували. Якщо ж траплялося «наблизитися до національної свідомості», вони мислили традиційно поверхово, емоційно реагуючи на пізнання окремих національних ознак. Помітивши, скажімо, різницю з тими ж росіянами, цим і задовольнялись або звично зводили все до персональних характеристик.

Отже, українські селяни зберігали власний етнічний колорит, так би мовити, об’єктивно. Тобто радше своїм традиційним існуванням, а не якимись цілеспрямованими чи тим паче громадсько-політичними діями. Непереборний потяг до узвичаєних форм господарювання на землі перешкоджав їм, з одного боку, підноситися до потреби власного державного життя, а з другого — унеможливлював зусилля досягти такої бажаної для російсько-імперського уряду органічної єдності двох народів. Сила «вродженого традиціоналізму» виявилася значно переконливішою за асиміляторські потуги імперського центру. У цьому контексті слушною видається думка, що «проект Новоросія» був реалізований тільки у його промисловій частині[60]. Прикметно також, що влада так і не наважилася заборонити використання «натурального малоросійського наріччя» в сільській місцевості.

В умовах певної лібералізації самодержавних порядків «вишукане» дворянство, а разом із ним «святе» духівництво та «обізнана» інтелігенція підросійської України почнуть звертати увагу на інфантильність мовчазної сільської більшості. Вона неприємно і певного мірою несподівано здивує провідні верстви своєю економічною рутинністю, соціально-політичною патріархальністю та, як могло здатися, культурною архаїчністю. Щоправда, окремі борці за народні інтереси продовжуватимуть захоплюватися бунтарським духом селян, дехто з них — довершеністю їхнього громадського устрою та навіть формами господарської діяльності. Проте провина хліборобів полягала лише в тому, що вони і в посткріпосну добу з її епохальними змінами трималися усталених віковічних порядків, залишалися неспроможними самотужки навчитися «по-сучасному» реагувати на інноваційні події, явища, процеси.

Ідеалізуючи у своїх мріях землю і працю на ній, продукуючи на цих поглядах певний стиль поведінки, селяни саме в такий спосіб зберігали «племінну» самобутність. Вороже ставлення до росіян і поляків як до землевласників виявлялося в них значно сильніше, ніж упереджене поводження з цими групами населення на етнічному ґрунті.

Своєрідний хліборобський устрій слугував однією з тих об’єктивних підвалин, які зумовлювали існування «хуторянського» патріотизму. Його збереження визначала настійна й віковічна потреба вільної праці «на землі-годувальниці». Відома прихильність українофілів до України асоціювалася у селян із любов’ю до рідної землі майже в прямому розумінні. Це почасти позначалося й на творчості патріотично налаштованих інтелектуалів.

Ідеалізоване в уявленнях інтелігенції «хуторянство» наддніпрянських селян означало збереження притаманного їм способу життєдіяльності. За таких обставин вони залишалися далекими до будь-яких національно об’єднавчих ідей. Дещо розчарований у своїх земляках-хліборобах, Б. Грінченко наприкінці XIX ст. зазначав: «З досвітку й до смерку працює (селянин) за шматок хліба. Така людина буде байдужа до всяких національних справ, до всякого патріотизму, опріч того патріотизму, що велить обороняти свою хату, одежу, їжу, як їх видимо хто однімає»[61]. Утім, віддаючи належне спостережливості та заувагам визначного українського культурно-громадського діяча, маємо підстави трактувати роль селянства стосовно ймовірного пожвавлення національного ствердження дещо ширше. Адже, крім страху й невпевненості за власну оселю та господарство, патріотизм хлібороба охоплював «емоційно насичену» соціальну поведінку в журбі за батьківщиною і всім рідним. Така громадська активність мала певну перспективу на етапі формування модерного суспільства.

Видимою ознакою, яка синтезувала цілісність культури, була мова. У той час, як окремі патріотично налаштовані інтелігенти, наражаючись на репресії російського уряду, прагнули витворити з народно-діалектного спілкування («наріччя», «піднаріччя», «говірок») літературний варіант, наділивши його здатністю виконувати символічну, національно-репрезентативну роль, селянство «відзначилося» практичним використанням мови. Незважаючи на вкрай несприятливі політичні умови, нею спілкувалася абсолютна більшість хліборобів. Водночас «калічена Московщина» залишалася для них неприйнятною, хоча й цілком зрозумілою та почасти вживаною. «Кожний наш мужик знає, — зазначав з цього приводу