Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– довго про щось розмовляв з паном Погодинським по-російськи, заважаючи йому обслуговувати клієнтів. Після того, як чоловік пішов, Погодинському стало зле, і літній парі, яка в цей час вечеряла в ресторані, довелося викликати «швидку». Після виявлення трупа стало відомо, що з будинку Погодинського зник маленький сейф, розміром 30 на 40 сантиметрів, що розташований був у стінній ніші за дзеркалом. Нагадаємо, що спочатку поліція вважала те, що сталося, самогубством, але медична експертиза показала, що Погодинський помер од тяжких тілесних ушкоджень у ділянці печінки та нирок. Поліція також вважає, що вже після загибелі Погодинського в його будинку побували злодії, що вкрали банківські картки та чекові книжки Погодинського. Проте спроб використання карток і чеків зафіксовано не було».

– Ти що там знайшов? – відвернув Ніка голос Сергія.

– Та так, нічого особливого… – мовив спроквола Нік, опускаючи газету.

– Тоді давай доїдай!

Нік дожував «біґмак». Добре хоч, що відерну каву було прикрито пластиковою кришечкою, отож вона була ще теплою.

Ідучи, Нік прихопив із собою газету й тільки в машині згадав, що взяв її в газетниці «МакДоналдса». Але повертати не захотів.

Поки виїжджали на Люксембурзьке шосе, Нік роздумував про прочитану замітку. Звичайно, те, що шукали не їх, а чоловіка на малиновому «ягуарові», трохи заспокоювало. Але і про них усе-таки щось знали, щоправда, назвали їх просто «злодіями».

Малиновий «ягуар» раптом сам собою виник у пам’яті, немов перед очима Ніка. Так, тільки вчора вони бачили малиновий «ягуар», що в’їжджав у садибу, за огорожу якої він, Нік, кинув чотири кіло мороженої риби.

Нікові стало ясно абсолютно, що все це – «кадри» з одного фільму: і вони удвох з Сахном, і лисий у малиновому «ягуарові», і людина, що спрямовувала їх по телефону то в Моншау, то сюди, під Трір. Він або вони, мабуть, і займаються цими пошуками. Пошуками грошей… А вони з Сахном наче перевіряють версії або, простіше кажучи, роблять чорну роботу. «Чи розповісти про замітку Сергію? Напевно, треба буде, але пізніше, – думав Нік. – Згодом, коли вони повернуться в Ойскірхен. Може, і про піґулки йому розповісти? Ні, це небезпечно».

Нік важко зітхнув.

– Ти чого? – не відволікаючись од дороги, запитав Сахно.

– Та так, живіт болить, – збрехав Нік і тут же відчув, як у животі справді закололо.

Згадав, як у дитинстві бабуся говорила: «Не придумуй собі хвороби, а то так захворієш, що й лікар не допоможе!» А до чого це вона говорила? А-а, так, згадав. Це він не хотів картоплю на городі підгортати і сказав, що голова болить. Здається, тоді вона дійсно заболіла.

Сахно звернув ліворуч, минув перше село і далі поїхав повільніше. Зупинився на знайомій розвилці. Потім проїхав іще метрів п’ять уперед, у ліс, і зупинився серед молоденьких сосен.

Вийшли з машини. Сахно дістав валізу, і вони мовчки пішли по вузькій асфальтовій доріжці.

– Підемо вздовж огорожі, – запропонував Нік, коли вони вийшли до воріт. – Треба зручніше дерево пошукати.

Сахно на мить зупинився і прислухався. Навколо садиби було тихо.

– А ти впевнений, що там є собаки? – запитав Сергій.

– Мають бути.

Вони пройшли метрів двісті й зупинилися, побачивши міцний старий дуб, що ріс метрів за п’ять від цегляної огорожі. Нижні міцні гілки дерева здалися Нікові зручними сходами. Сахно опустив валізу на землю. Прислухався ще раз. Потім дістав гвинтівку і вміло, за якусь хвилину склав її. Навіть у темряві, до якої, щоправда, вже звикли їхні очі, гвинтівка з потужним оптичним прицілом і довгим глушником здалася Нікові зловісною зброєю. Але Сахно тримав її в руках легко, немов приміряючи до себе, до свого плеча. Він спрямував її на дуб і натиснув щось на оптиці. На корі дуба засвітився червоний прицільний вогник.

– Хороша штучка, – прошепотів Сахно. – На, потримай.

Нік не чекав, що гвинтівка виявиться такою важкою. Сергій піднявся на три гілки вгору і простягнув руку. Отримавши гвинтівку, подерся далі.

Нік подивився вгору, розгледів там Сергія, що примостився на товстій гілці метрів за п’ять від землі.

– Ну що? – пошепки запитав Нік.

– Поки що нічого.

Потяглося очікування. Тиша, в якій стали раптом прокльовуватися нічні лісові звуки, якийсь шерех, далекий крик нічного птаха.

– Щось є! – долинув згори шепіт Сергія.

Нік спостерігав, як Сахно приклався до гвинтівки, втиснув її в себе, зрісся з нею, не відриваючи ока від оптичного прицілу. Почулося клацання пострілу.

– Ну що там? – нетерпляче запитав Нік.

– Мимо.

Пройшло ще півгодини, і знову Сахно ворухнувся, ожив, мабуть, щось побачивши.

Нік уже не запитував його. Він просто чекав. Знову прозвучав тихий приглушений постріл.

– Готово! – шепнув згори Сахно.

– Собака?

– Авжеж! Якби потрібно було по людях – уже трьох можна було б укласти… О, ще один! Чотири вистачить? – запитав хвилин через п’ятнадцять Сахно.

– Вистачить.

– Тоді я поліз!

Спустившись донизу, Сергій швидко розібрав рушницю, і вони заспішили з Ніком до машини.

Із-за огорожі садиби долинули якісь звуки. Було чутно, як гримнули двері, й хтось щось крикнув.

Ці невиразні вигуки змусили Ніка і Сергія прискорити крок. Побачивши машину, вони вже не йшли, а бігли до неї. Рвонули з місця і помчали по вузькому шосе, немов за ними гналися.

Вже під’їжджаючи до Тріра, зменшили швидкість.

– Зупини біля телефонної будки! – попросив Нік.

Нік кинув двадцять пфенігів у апарат, набрав номер, що вкарбувався в пам’ять, – 546-33. На іншому кінці лінії спрацював автовідповідач, чистою німецькою мовою попросивши залишити повідомлення після довгого гудка.

– Є декілька запитань, – завчено мовив Нік і опустив трубку.

Тепер можна було їхати далі. Годинник показував пів на другу. Вулиці міста були абсолютно порожні.

46

З ресторану «Плаца» Віктор повертався в кепському настрої. Не лише тому, що торговий радник із українського посольства кілька разів підкреслив йому, що він за столом зайвий. Швед і німець теж на нього уваги не звертали і немов не помічали його. Випивши грамів сто горілки і з’ївши салат із зелені та крабового м’яса, Віктор підвівся і, мовчки кивнувши сусідам по столу, що байдуже подивилися на нього, пішов.

За його підрахунками, до готелю від ресторану було не більше кілометра, та й дорога – простіше не придумаєш. Увесь час прямо, потім за старовинною церквою праворуч.

Ішов він повільно, вже трохи жалкуючи, що відкланявся, не дочекавшись замовленої відбивної по-аргентинськи. І чим більше він думав про цю нез’їдену відбивну, тим сильніше відчував голод.

Широкий тротуар, незважаючи на пізню годину, був заповнений перехожими. В основному, гуляла молодь. Кілька разів Віктор пройшов повз широко відчинені двері, звідки долинала збадьорлива