Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Ота! – Нік спрямував погляд Сахна у бік вхідних дверей.

Після хвилинної паузи Сергій ліниво підвівся. Підійшов босоніж до валізи, оглянув її.

– Ні… – мовив він подивовано і невпевнено. – Не було її тут учора… Я б собі пику розбив, якби вона тут уночі стояла… Ти дивився, що там?

– Ні…

– Може, це нам бомбу принесли? Щоб більше рибу в Трір не возили! – Сахно опустився навпочіпки. – А грець із нею! Гей, Ніку, відійди за ріг!

Руки Сергія лягли на замки. По черзі пролунали два клацання. Язички замків злетіли догори. Сергій озирнувся й побачив Ніка на тому ж місці.

– Бачиш, поки що все нормально! – сказав Сахно, повільно й акуратно опускаючи валізу в лежаче положення. – Давненько я міни не чіпав, якось нудно. Навіть руки не тремтять!

Нік дивився, як Сергій обережно піднімає кришку валізи, потім заглядає в неї.

– Ну що там? – нетерпляче запитав Нік, відчуваючи, що вже зовсім оговтався.

Сахно обернувся до напарника. На його обличчі грала дурнувата усмішка.

– Відрядні прислали!..

Нік підійшов, коли Сергій уже витягав із валізи розібрану гвинтівку. Спочатку ствол і приклад, потім громіздкий оптичний приціл і глушник.

– А гроші де? – здивовано запитав Сахно, нишпорячи руками в уже порожній валізі. – Вони знахабніли!.. О! щось іще!

Він узяв у руки картонну коробочку, відкрив.

– Патрони… Та-а-ак…

Сахно подивився на Ніка і знизав плечима.

– Ти, напевно, знаєш, що з цим робити? – запитав він.

Нік задумливо кивнув.

– Подзвонять, – з упевненістю сказав він.

– Ну і хрін з ним! – Сахно скривив губи. – Нехай дзвонять! – Він недбало склав усе назад у валізу, закрив її й поставив під стіну ліворуч од вхідних дверей. – А я їсти хочу!

Він відчинив холодильник, на мить втупився у брудну мертву лисицю. Швидко витягнув її й кинув у раковину умивальника. Відкрутив кран холодної води. Струмінь ударив у мертвого звіра, і брудна вода потекла вниз, а руда шерсть потемніла.

Сахно відкрив пляшку пива, одним ковтком переполовинив її й знову заглянув у холодильник.

– Кепсько ти мене годуєш! – покосував Сергій на Ніка. – Я тобі дичину добув, а ти… Закурити, чи що?… А де моя черепашка?

Сергій огледівся на всі боки.

– А, он ти де! – Побачивши її під пласким радіатором на половині Ніка, він погрозив їй пальцем. – Ти чого там сидиш? Хіба не я тебе від голоду врятував?!

Нік помітив над чайником струмінь пари. Вимкнув газ. Заварив міцного чаю.

– Якщо хочеш, можу в магазин сходити, – запропонував він Сергію, який чи то справді був невдоволений, чи то химерував, як він завше умів.

– Сходи-сходи! – покивав Сахно. – Треба і тобі працювати, а то як усю ніч за кермом сидіти – так я!

Нік мовчки одягнувся в джинсовий костюм і вийшов.

Коли через півгодини повернувся, у квартирі смерділо паленою шерстю, й усі вікна були відчинені.

Сахно шматував кухонним ножем тушку лисиці.

– Чим це смердить? – запитав Нік.

– Та це я лисицю обсмалив, аби шкуру не знімати! Через годинку пожеремо ще так! Ти пива купив?

Нік поставив на стіл громіздкий паперовий пакет. Витягнув звідти п’ять пляшок пива, ковбасу, хліб, йогурти.

– Ну от, розщедрилася душа військового перекладача! – усміхнувся Сахно. – Давай сковорідку став на газ!

За годину вони всілися за столом із пивом і смаженою лисятиною, яку Сахно примудрився пересолити.

– Жорсткувата тварюка, – поскаржився на лисицю Сахно, розжовуючи шматок м’яса. – Пивом її потрібно!

Пиво пилося швидше, ніж їлася лисятина.

– Ну її к бісу! – Сахно спересердя відсунув од себе тарілку. Потім заспокоївся, знову поставив на вогонь сковорідку, скинув туди м’ясо, підлив води з чайника і закрив кришкою. – Нехай іще потушкується!

Задзвонив телефон.

– Тебе, напевно, – кивнув у бік телефону Сахно.

Нік підійшов.

– Ніколас Ценн? – запитав знайомий голос.

– Так.

– Посилочку отримали?

– Так.

– Ну так слухайте. Поїдете сьогодні туди ж. Як стемніє, нехай ваш приятель із дерева по собачках за огорожею постріляє. По дорозі назад зупинитеся в Трірі й зателефонуєте 546-33. Там завжди є автовідповідач. Скажете: «Є декілька запитань» і опустите трубку. Зрозуміло? Номер 546-33.

– У нас гроші закінчуються, – мовив у трубку Нік.

– Вони в усіх закінчуються. Не турбуйтеся. Повернетеся, заберете з поштової скриньки.

Нік опустив трубку.

– Ну що, гроші будуть? – запитав Сахно. – Треба було йому сказати, що черепаху годувати нічим! Вони тварин більше люблять ніж людей.

– Хто вони? – заклопотано перепитав Нік, все ще думаючи про розмову, яка щойно відбулася.

– Усі вони… – невизначено махнув рукою Сергій. – Так будуть гроші?

– Авжеж. До нашого повернення, з доставкою додому.

– Дбайливі… – мовив повагом Сахно.

За годину, заправившись на виїзді з Ойскірхена, вони вже їхали знайомою дорогою в бік Тріра. У плоскому багажнику, влаштованому під підставкою для труни, лежала чорна валізка з розібраною рушницею.

При наближенні до чергового перехрестя перед виїздом на автобан побачили і почули «швидку допомогу», що мчала до цього ж перехрестя з лівого боку.

Сахно пригальмував, пропускаючи «швидку», але її водій теж зупинився й наполегливо помахав рукою, пропонуючи похоронному лімузину проїхати першим. При цьому сирену він не вимикав.

Сахно матюкнувся і проскочив перехрестя, після чого і «швидка» рвонула з місця.

– Забобонні вони, чи що? – запитав Сергій, хитнувши головою.

У Трір похоронний лімузин в’їхав уже ввечері. Після звивистого шосе, що бігло останні п’ятдесят-шістдесят кілометрів між пагорбів, уїхавши в місто, Сахно розслабився. Прямі вулиці, залиті світлом ліхтарів і вітрин, зняли напруження.

– Слухай, у тебе на «МакДоналдс» вистачить? – запитав він Ніка.

Нік глянув на годинник – десята вечора.

Думка про те, що можна трохи почекати, йому сподобалася. Для стрільби, навіть і з глушником, було ще ніби ранувато.

– Так, вистачить, – кивнув він. – Ти пам’ятаєш, де тут «МакДоналдс»?

Сахно звернув на сусідню вулицю, і обоє побачили величезну літеру «М», що світилася жовтим.

Залишивши машину на маленькій стоянці «для клієнтів», вони зайшли в акваріум «міжнародної їдальні». Взяли по «біґмаку» з картоплею і по скляночці кави.

Нік по дорозі до столика підчепив у підвішеній до стіни газетниці товсту газетку – захотілося поглянути, що там у світі відбувається, поки він застряг у Німеччині.

Всілися за той же столик, що й минулого разу. Перед вітринним вікном.

Відкусивши «біґмак», Нік розгорнув газету. Пробіг поглядом по заголовках статей і заміток. Нічого цікавого. Перегорнув сторінку, і раптом – «Російський слід у Моншау». Прочитав невелику замітку, і стало трохи ніяково.

«У справі про вбивство власника російського ресторану «Маша» пана Погодинського з’явилися нові деталі. За кілька днів до його смерті в Моншау двічі приїжджав «ягуар» малинового кольору, хазяїн якого – лисий чоловік років п’ятдесяти