Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Відчинено! – крикнув Рефат у відповідь на обережний стук у двері.

Віктор увійшов.

Рефат стояв у коридорі. На нім чудово сидів темно-синій приталений костюм, який робив його схожим чи то на якогось кіноактора, чи то просто на чоловіка з обкладинки журналу.

– Заходь, заходь! – сказав він, простягаючи руку.

Обмінявшись рукостисканням, вони пройшли в кімнату – таку ж, як у Віктора.

– Ну що, не чекав? – запитав Рефат.

– Не чекав, – зізнався Віктор.

– А я чекав… Радий зустрічі. Соку вип’єш?

Віктор погодився, і Рефат дістав із холодильничка пакет апельсинового соку. Узяв зі столу дві склянки.

– Ти давно відмиванням грошей займаєшся? – запитав з посмішечкою Рефат.

– Другий день.

– Ще кілька днів позаймаєшся – не зашкодить. Це все-таки загальна освіта! По-польськи говориш?

– Ні.

– Шкода, але не страшно. Почекай секундочку!

Рефат підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон. Набрав номер.

– Войтек, зайди будь ласка! – сказав він у трубку. Потім, повернувшись до столу, хитро посміхнувся, від чого очі його стали вузькоокішими. – Я тебе зараз із хорошим поляком познайомлю. До речі, з ним ти й випити можеш. Не те що зі мною – нудьга!

– Чому нудьга? – не погодився Віктор. – Я тобі просто заздрю.

– Ну-ну, знайшов, чому заздрити. У кожної людини свої проблеми з печінкою!

У двері постукали.

– Відчинено! – голосно сказав Рефат.

Зайшов невисокий худенький чоловік років сорока в джинсах і легкому блакитному піджаку поверх чорної футболки. Зачіска під бокс, гострий носик і блакитні очі.

– Войтек Струх, – простягнув він руку Віктору.

Віктор теж одрекомендувався.

– Фотографії приніс? – запитав Войтека Рефат. Поляк поліз у внутрішню кишеню піджака, витягнув звідти конверт.

– Давай, давай його сюди, ми зараз Вітю спантеличимо!

Рефат дістав із конверта фотографії й простягнув Віктору. Віктор вгледівся в знімки, але жодного знайомого обличчя не побачив. Щоправда, на фото, зробленому в кафе, за столом сиділи троє чоловіків, але обличчя одного було мовби вилучене з фотографії. Велика темна пляма замість обличчя.

Віктор підвів запитальний погляд на Рефата.

– Це наш чоловік у Польщі. На нього вийшли від імені СБУ і попросили зробити кілька послуг для двох гостей із України, в тому числі й нові паспорти. Але найцікавіше, що за цими двома вслід ішли ще двоє українців – проводжали до німецького кордону, час від часу подзвонюючи в Київ.

– Ми думали, що їх десь біля німецького кордону угроблять, – вступив у розмову Войтек, – тому теж за ними своїх пустили. У «поводирів» була зброя. Але в останню мить вони розвернулись і поїхали назад. У нас за минулий рік було п’ять трупів із СНД з підробленими паспортами. Тільки одного впізнали, а інших так і поховали. Набридло бути кладовищем!

– Ви так добре по-російськи говорите! – здивувався Віктор.

– З вовками жити – по-вовчому вити! – усміхнувся поляк.

– Ну ти тихше! – жартівливо підніс палець Рефат. – А то я за весь російський народ ображуся!

Войтек розсміявся.

– Гаразд. Посміялись і годі, – Рефат повернув розмову в серйозне русло. – Як у нас говорять: є підстави вважати, що ці двоє мали відношення до останнього польоту генерала Броницького… Наші люди в Німеччині намагаються їх знайти, але Німеччина тепер велика, навіть занадто велика… Якщо вони просто ховаються, то ми їх можемо й не знайти. А ось якщо вони поїхали не лише ховатись, але й шукати когось або щось, то рано чи пізно самі на світло вийдуть…

– А що вони можуть шукати? – поцікавився Віктор.

– Це знає той, хто їх послав. І ці двоє, напевно, – Рефат показав на інших двох – повний блондин років п’ятдесяти з короткою стрижкою і кремезний чоловік років сорока п’яти з вусами-щіточкою а-ля Руцькой.

Віктор замислився, дивлячись то на двох утікачів, то на «поводирів».

– Бери, це тобі. Ще надивишся! – сказав Рефат. Заховавши фотографії в кишеню піджака, Віктор знову питально глянув на Рефата.

– Може, вийдемо посидимо де-небудь? – запропонував Віктор.

– Це ви з Войтеком можете зробити, а зі мною разом світитися не потрібно. Мало хто побачить!

На тому і погодились. Домовившись знову зустрітись у Рефата в номері завтра о п’ятій, Войтек і Віктор вийшли з твердим наміром випити де-небудь справжнього ірландського пива.

45

Нік прокинувся близько третьої години дня. І тут же почув похропування Сергія, що чулося з його половини.

За вікном світило сонце, і така різка зміна погоди поставила на мить загальмованого, все ще сонного Ніка в безвихідь. Він згадав учорашній день, вечір і ніч на порожньому шосе. Згадав, як провалювався від утоми в сон на пасажирському сидінні похоронного лімузина.

«Як вони доїхали? Коли? О котрій годині?» – на ці виниклі в думках запитання відповідей у Ніка не було. Він не пам’ятав, як вони зайшли, як лягли.

Підійшов до вікна, постояв перед ним, дивлячись на залиту сонцем вулицю. Випадково кинулось у вічі пожовкле листя на акуратних невисоких деревах, висаджених уздовж дороги.

Озирнувся, щоб подивитися на сплячого Сергія, але погляд «спіткнувся» об якусь коричневу валізу, що стояла за крок від вхідних дверей.

Чи була вона там учора? Заклопотаний Нік підійшов до валізи, схилився над нею. Якби вона вчора стояла там же, хтось із них напевно б наткнувся на неї та звалився, влетів би носом у холодильник. Провівши поглядом лінію від дверей до холодильника, Нік раптом різко відчув голод. Захотілось їсти. Підійшов до холодильника, відчинив і застиг у заціпенінні – на нижній полиці лежала брудна вчорашня лисиця, загибла під їхніми колесами. Мабуть, Сахно, незважаючи на те, що сам вів машину, виявився витривалішим за Ніка. Мало того, що доїхав до будинку, так ще й лисицю забрати з машини не забув!

Нік іще раз кинув погляд на Сахна, що похропував. Знову згадав про валізу. Потім про голод.

У голові шуміло, немов після пиятики.

Витягнув із холодильника йогурт, зірвав фольгу, взяв ложку і, не відходячи від відчиненого холодильника, з’їв.

Поставив чайник на газ. Повернувся до валізи. Звідки вона тут?

Руки потяглися до старомодних замків обабіч шкіряної ручки валізи. Але не дотягнувшись, завмерли. Щось зупинило Ніка, можливо, сам його загальмований стан. Повільно він одійшов на половину Сахна, зупинився біля нього, дивлячись на валізу.

– Сергію, – неголосно погукав він.

Сахно повернувся на інший бік і знову захріп.

– Гей! – Нік крикнув, дивлячись на напарника. – Вставай!

– Чого ти? – почувся невдоволений голос Сахна.

– Ти вночі валізу біля дверей бачив?

– Яку валізу? – Сергій зітхнув, не розплющуючи очей, ніби збирався й далі спати.

– Шкіряна… Може, ти її сам приніс?

Сахно підвівся на лікті, витріщився на Ніка затьмареним поглядом.

– Що ти верзеш?