Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

43

Поїздка в Трір зайняла майже п’ять годин. Вони й виїхали пізно, пополудні. Потім зупинялися в якомусь містечку, шукали рибний магазин. Нарешті знайшли і простояли там із півгодини, сперечаючись, яку рибу купувати. Власне, сперечалися, звичайно, не яку рибу купувати, а скільки грошей на неї витрачати. Сахно наполягав на дрібних сардинках по 7 марок за кіло. Але Нік був проти – рибини мають бути нормальні, а не розміром з «бичків у томаті». Хоча ніби й не говорив йому про це по телефону «інструктор», але все-таки…

Врешті-решт, узяли чотири кіло риби нормального розміру з незрозумілою назвою і величезними здивованими очима. І поїхали далі.

– Скільки ще? – запитав Сахно, коли містечко залишилося позаду, і дорога побігла в розколині між двох пагорбів.

Нік узяв автомобільний атлас, розкрив на потрібній сторінці.

– Години дві, напевно.

Пустився дощ, і Сергій зменшив і без того невисоку швидкість. Дорога виляла змією. Зарослі лісом пагорби немов громадилися один на один, і здавалося, що дорога йде в гори.

– Треба буде дозаправитись, а то повертатися точно по темряві доведеться.

Нік кивнув.

Наступне містечко Вюнсдорф якраз і почалося з бензоколонки. Долили сорок літрів і поїхали далі.

Нарешті дісталися Тріра. Тепер належало проїхати через містечко, що примостилося в низині між пагорбів, і потім – перший поворот ліворуч по трасі на Люксембург.

Поряд із поворотом стояв покажчик із назвами двох німецьких сіл, до одного з яких було два кілометри, до другого – вісім.

– Приїхали? – Сахно озирнувся на Ніка.

– Майже. Після першого села зменшиш швидкість.

Проїхавши кілометрів п’ять, вони побачили розвилку. Вузенька асфальтова доріжка йшла кудись управоруч від головної.

– Бери рибу і ходімо! – скомандував Нік.

Залишивши лімузин на узбіччі під деревами, вони попрямували по вузькій доріжці. Дощ уже припинився, але повітря було важке від вологості.

Хвилин через п’ятнадцять Нік і Сергій побачили, як доріжка впирається у високі ворота. Від воріт в обидва боки йшла за дерева цегляна огорожа.

Ззаду почувся шум мотора, й вони зійшли з доріжки, причаїлися серед дерев.

Приземкуватий малиновий «ягуар» під’їхав до воріт. Рука водія підвелася до лобового скла й ворота повільно відчинилися. Машина в’їхала в садибу.

Нік і Сахно побачили крізь відчинені ворота широкий двоповерховий особняк із похилим дахом, укритим червоною черепицею. На даху, крім супутникової антени, виднілося ще одне пристосування дивного вигляду. Плеската чи то металева, чи то пластикова куля на високій залізній штанзі.

Ворота зачинились, і немов по якійсь команді знову пустився дощик.

– Бачив там, на даху? – запитав Нік. – Поряд із супутниковою антеною?

– Та що – нічого особливого – супутниковий телефон. Такі на кожному кораблі тепер є, – спокійно відповів Сергій.

– Гаразд, – Нік зітхнув. – Давай рибу!

Сахно простягнув Ніку поліетиленовий пакет.

– Почекай, піду закину й назад!

Він пройшовся під огорожею метрів п’ятдесят. Потім зупинився й замислився. В якому місці її перекинути? Адже він повинен був її кинути так, щоб її помітили. Це й їжакові зрозуміло!

Повернувся ближче до воріт і, висипавши рибини з пакета на землю, по одній жбурнув їх на закриту територію.

Понюхав руки – тхнуть рибою. Але помити їх тут було ніде.

– Ну що, завдання виконане, товаришу Штірліц? – посміхнувся Сахно.

Проїжджаючи по вечірньому Тріру, помітили яскраво освітлений «МакДоналдс». Обоє облизнулись і перезирнулись.

– Може, перекусимо? – запитав Сахно.

Нік подумки підрахував гроші в кишені. Кивнув.

Усілися з гамбургерами та хрусткою картоплею просто перед вітринним вікном, по якому сповзали краплі ледачого дощу.

Нік пішов у туалет, де довго змивав із рук запах риби.

– І чого вони тут пиво не продають? – поставив Сахно риторичне запитання, коли Нік сів на своє місце. – Нудні люди!

Незабаром Трір залишився позаду, і дорога, вискочивши з міста, поповзла вузькою асфальтовою змією вгору, на пагорби.

Попервах назустріч ішов щільний потік машин, потім несподівано дорога спустіла, зустрічне світло фар більше не з’являлося. На мить замислившись про це, Нік глянув у дзеркало заднього виду і зрозумів, що вони самотні на цьому відрізку дороги.

Сахно додав швидкості. На мокрому асфальті похоронний лімузин заносило на кожному повороті, але дорога була порожньою, й Сергій користувався цим.

– Тихше! – попросив Нік.

– Хочу додому! – жартівливо мовив Сахно.

– Куди, в Київ?

– Ні, не туди! Там злих багато!

– Еге ж, а ти у нас – добрий! – посміхнувся Нік.

Усмішка зникла з лиця Сахна.

– Я-то добрий, дуже добрий! – сказав він цілком серйозно.

Він обернувся до Ніка, бажаючи, мабуть, підтвердити серйозність сказаного своїм виглядом.

Машина раптом підстрибнула, вдарившись об щось. Сахно натиснув на гальмо, залізною хваткою вчепився в кермо, а машину вже закрутило на мокрому асфальті, розвернуло і понесло на узбіччя. Ще один удар, і лімузин став як укопаний, висунувшись капотом упоперек дороги.

Сахно відпустив кермо. Озирнувся назад.

– То берізка, то рябина… – мовив, хитнувши головою.

– Що? – перепитав Нік, приходячи до тями.

– Задом у дерево в’їхали.

– Треба було спокійніше їхати. Додому, бач захотілось!..

Сахно раптом замислився, подивився на Ніка зосереджено. Вийшов із машини. Пропав у темряві.

Нік стомлено провів його поглядом. «Невже знову в машині ночувати?» – подумав він.

Повз них проїхав по дорозі мопед, освітлюючи асфальт слабкою тремтливою фарою. Нік лише помітив, що чоловік, який їхав на мопеді, був огрядний, товстий. Може, він не помітив їх, не помітив машину, що небезпечно висунулася капотом на дорогу? Нік вийшов. Побачив, що фари все ще світилися. Неяскраво, але не помітити їх було неможливо.

– Гей, ми класно пополювали! – почувся з темряви голос Сахна.

Він підійшов до світла фар, тримаючи щось у руці.

– Що ти там знайшов? – запитав Нік.

– Відбивна лисичка! – Сахно простягнув Ніку в’ялу, пом’яту тушку лисиці, яку він тримав за хвіст. – Хотіла нас на той світ відправити, а не змогла! Їй іще поталанило, що ми – майже «швидка допомога»! Потримай!

Нік автоматично перехопив за хвіст мертву лисицю, та так і застиг, спостерігаючи, як Сахно сідає в машину, заводить мотор.

Виїхавши знову на дорогу, Сергій зупинився.

– Кидай її на місце для небіжчиків, гадаю, за декілька годин не зіпсується!

Вони знову їхали порожнім шосе. Їхали мовчки, тільки у Сахна з лиця не сходила дивна самовдоволена посмішка. Час від часу він кидав погляд на дзеркало заднього огляду. Спочатку Нік думав, що він видивляється машини, але потім зрозумів – Сахно перевіряв, чи на місці збита лисиця.

44

Конференція з боротьби з відмиванням незаконних грошей проходила в конференц-залі готелю «Хілтон», що був усього