Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Ногайське населення Буджака значно збільшилося в перші десятиліття XVII століття, що дозволило Кантемір-мурзі, представникові роду Дивеївих (відгалуження кримських Мангитів), вправно протиставляти його місцевій тюркській знаті. Вивищення Кантеміра сталося завдяки його активній участі в Хотинській війні 1621 року. Уряд Османської імперії (Порта) був не вдоволений поведінкою кримського хана в тій невдалій для себе війні і тому передав представництво своєї влади в регіоні Кантемір-мурзі, призначивши його правителем Сілистрії й Бессарабії (Добруджі та Буджака). Виведений з підпорядкування Бахчисараю, він мав звітувати лише турецькому султанові. Це був величезний удар по владних прерогативах Кримського ханства, що призвів не лише до вилучення Північно-Західного Причорномор’я з числа його володінь, але й посилення впливу Мангитів у Бахчисараї. Їхнім опертям були ті самі ногайці, чисельність яких у Криму теж стрімко зростала. Це і стало головною причиною антиосманського виступу кримського хана Мехмед Гірея та калги Шагін Гірея. 1624 року вони пропонували королю Речі Посполитої Сигізмунду III спільно виступити проти Кантеміра й виселити ногайців з Буджака до Криму, обіцяючи йому за те визнання за ним права на фортеці Аккерман, Тягиня й Кілія. Король хоч і відхилив цей авантюрний план, але не перешкоджав запорозьким козакам укласти союз із кримцями та спільно з ними воювати проти Кантеміра.

Кантемір-мурза вийшов переможцем у тій війні й добився призначення Портою свого ставленика на кримський престол — Джанібек Гірея. Його правління в 1628—1635 роках позначене подальшим ростом впливу Кантеміра на Бахчисарай, а також новим масовим припливом ногайців і більш тісним залученням їх до конфлікту всередині Кримського ханства. З інтронізацією Інайєт Гірея 1635 року боротьба кримської знаті проти Кантеміра набула нових обертів. Кримці знову вийшли з послуху Османам і уклали союз із запорожцями. Однак головну ставку Інайєт вирішив робити не на них, а на великих ногаїв, на той час зосереджених у межиріччі Дона й Волги і розділених усобицею між родами Тінмаметівих і Урмаметівих. Складна перипетія усобиці 1636 року привела обидва відгалуження на правий берег Дона, де вони в описаний вище спосіб опинилися під владою кримського хана, котрий і спонукав їх рушити проти Кантеміра. Останній, зміцнившись виведенням з Криму малих ногаїв, певний час протистояв військам, зібраним Інайєт Гіреєм, але згодом мусив шукати допомоги в Стамбулі. Тоді хан спустошив Буджак, однак не зміг закріпити свій успіх через раптовий непослух ногаїв, які вбили його калгу і погрожували атакувати Крим. Аби запобігти тому, кримська знать домовилася з Портою про видання Інайєта і погодилася прийняти призначеного нею нового хана. Тим часом донські козаки, скориставшись кримською смутою, захопили Азов, полишений без прикриття з боку Криму й малих ногаїв. Турецький султан Мурад IV визнав Кантеміра та Інайєта головними винуватцями цього болісного удару по могутності Османської імперії та піддав їх страті.

Усунення Кантеміра і повернення Буджака до складу Кримського ханства вже не могло відіграти ситуацію у зворотному напрямку. Головним результатом подій 1620—1630-х років стала небувала раніше концентрація ногайців у Північно-Західному Причорномор’ї. У цьому регіоні пасовищних площ було замало для того, щоби забезпечити повноцінне кочування такої великої кількості кочовиків. Розширювати пасовищний фонд було неможливо через запорожців, які оволоділи значним степовим масивом між Південним Бугом, Дніпром і Доном, перетворивши його на вкрай незручний для кочування. До того ж під час міграції ногайці втрачали багато худоби і тому не завжди були готові відновити свій звичайний спосіб життя, часто осідали в стаціонарних поселеннях. Скупчені в Буджаку під час затяжної війни, вони прилаштувалися жити переважно за рахунок воєнної здобичі, а заборона такої з настанням миру створювала потенційну загрозу нових конфліктів. Тож кримські хани відтепер стали заручниками війни; без ведення широкомасштабних воєнних дій проти якоїсь сусідньої держави вони не могли впоратися з цією масою, вибитою з розміреного плину життя на своїй батьківщині, а тому неспокійною і непевною у своєму підданстві щодо Криму. Якщо раніше Гіреї збирали під своєю владою кочовиків для того, щоби бути спроможними вести війни з сильними сусідами, то тепер вони мусили вести ці війни, аби зберегти саму цю владу. Заколот ногайців відтоді був для Гіреїв страшнішим за гнів Османів. Засіб перетворився на самоціль.

З цієї причини кримський хан Іслам III Герей 1648 року підтримав збройний виступ Богдана Хмельницького, попри дорікання Порти. З приводу того султанські посланці отримали таку відповідь одного ханського урядовця: «У нас є понад сто тисяч татар, у яких немає можливості займатися ані землеробством, ані торгівлею. Якби вони не воювали, то звідки мали б засоби для прожиття?» Участь кримських ханів у боротьбі за Україну та Угорщину дозволила їм аж до кінця XVII століття чинити систематичне пограбування величезної землеробської території і тому успішно керувати великою масою ногайців. Хоча в цей період не обійшлося без упорядкування управління Буджаком. До 1663 року правителі Бахчисараю примусили до осілості основну частину буджаківців і створили в цьому регіоні постійну адміністрацію на чолі з ханським яли-агаси («намісник побережжя»), що мав резиденцію в селищі Ханкишла (тепер с. Удобне Білгород-Дністровського району Одеської області); дещо пізніше «лінією Халіл-паші» розмежували Буджак і Молдову. Проте осілість буджаківців не виключала їх частого використання у війнах Османської імперії, особливо в період виснажливої боротьби зі Священною Лігою (1684—1699), у яку об’єдналися Священна Римська (Австрійська) імперія, Річ Посполита, Венеція та після 1686 року Московія.

Війна зі Священною Лігою закінчилася поразкою Османської імперії та укладенням Карловицького мирного договору в 1699 році. Виголошені на Карловицькому конгресі умови мирного співіснування християнських держав з Османською імперією передбачили існування стабільних та чітко позначених у документах кордонів, припинення набігів, створення комісій для розслідування випадків порушення кордонів, вбивств, взяття в полон і грабунків, що сталися в результаті незаконних набігів, відповідальність винних у їх вчиненні, способи відшкодування збитків. Всі ці інструменти, вироблені європейською дипломатією, були запозичені Московією і викладені в її договорі з Османською імперією, підписаному в Стамбулі 1700 року. На виконання договірних зобов’язань 1703 року відбулося розмежування володінь Речі Посполитої та Османської імперії, османо-російський кордон був уперше прокладений у 1704—1705 роках.

Для зосереджених у Кримському ханстві ногайців запровадження стабільного кордону означало негайну відмову від набігів, а також зростання контролю з боку сюзерена. На це вони відповіли серією повстань і самовільних нападів на землі сусідніх держав, що майже без перерви чинили впродовж першої четверті XVIII століття. Однак Османи, побоюючись посилення розладу у своїй імперії, намагалися уникати того, щоб їхні прикордонні підданці спровокували нові