Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

своїх посланців до турецького султана через Крим, як це обов’язково робилося раніше. Відтепер Москва воліла надсилати послів напряму через козацьку Україну та молдовські Бендери. Отримання Мюрадом Гераєм багатих поминок на якийсь час маскувало факт фактичної провінціалізації зовнішньої політики Кримського ханату і втрати ним колишнього грізного значення у регіоні. Однак воно не могло відмінити головного — віднині доля як українських козаків, так і кримських татар остаточно вирішувалася не у Чигирині чи Бахчисараї, а у Стамбулі, Москві та Варшаві.

Кримські хани, звичайно, не втрачали надії відірвати козацьку Україну від Московського царства. Договір старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика) з Кримським ханатом від 1692 р. і надання Війську Запорізькому протекції у 1709—1734 рр. яскраво засвідчують ці прагнення кримських правителів. Вони, утім, так і не були втілені в життя, назавжди залишившись лише на папері.

Своєрідною епітафією українсько-татарській дружбі бурхливого XVII ст. є третя стаття ще одного знаменитого і також суто «паперового» документа доби — «Пактів і конституцій прав и вольностей Війска Запорізького» 1710 р. Пилипа Орлика: «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, на скільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і підтвердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт. Після закінчення війни, коли Бог допоможе, при бажаному й очікуваному нами мирі, новообраний гетьман, осівши у своїй резиденції, має неухильно пильнувати, зобов’язавши до цього і уряд свій, аби ні в чому з державою Кримською дружба і побратимство не порушилися через наших свавільних та легковажних людей, які звикли не тільки сусідську згоду та приязнь, а й союзи мирні руйнувати».

Ногайці в підданстві Кримського ханства

Як окремий народ ногайці склалися наприкінці XIV — упродовж XV ст. на степовому просторі між ріками Волга та Емба. Їхнім етногонічним першопредком, засновником Ногайської Орди, був Едиге (1352—1419) — беклярибек (головний воєначальник) пізньої Золотої Орди. Не будучи Чингізидом, він не мав права на офіційне правління, а тому мусив діяти від імені Чингізових нащадків, ставлячи їх на ханський престол та скидаючи з нього власною волею. Водночас у волго-ембинському межиріччі Едиге формував своє окреме володіння — Мангитський юрт, тобто область елю (родоплемінної спільноти) Мангит, чільним представником якого він був. Ім’я цього елю тоді поширилося на всіх його підвладних — і місцевих кипчаків-половців, і приходьків з Монголії та Семиріччя. За часів Чингізхана мангитівці були одним із багатьох монгольських племен, об’єднаних його владою. Та, перемістившись на захід євразійського степу, вони були асимільовані місцевою більшістю — кипчаками. Це і визначило те, що мова ногайців належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Утім, наймення «мангит» становило початкову етнічну назву ногайців; до недавнього часу так називали їх деякі сусідні народи, як-от калмики. Датою виникнення Ногайської Орди вважають 1391 рік, коли правитель Самарканда Темірлан завдав руйнівного удару по Золотій Орді, а Мангитський юрт на тлі загального розладу тісніше консолідувався під владою Едиге, тоді ж проголошеного улу бієм.

Назву «ногай» виводять від давньомонгольського слова на позначення тотемного першопредка — вовка/пса. Крилата вовчиця, або небесний вовк (ногайською мовою: Коьк Боьри), сьогодні є офіційним символом ногайців: золотий або зелений із золотим контуром силует вовчиці на синьому полотнищі. У давнину ногайцями, власне, називали чоловіків після проходження ними обряду ініціації (посвяти) «у вовки» (таким уявлявся воїн-кочовик); поняття «люди» стосувалося лише жінок та дітей обох статей. Юнак, переходячи під час того обряду до вікової групи чоловіків, символічно перетворювався на «вовка» і на знак того мав носити сіру смушеву шапку (боьрк), а ще краще — одяг із вовчого хутра. Загорнутися у вовчу шкуру або вдягнути вовчу шубу — річ вельми коштовну — символізувало друге народження, як і лікування тяжкої хвороби. Шанування тотемного першопредка, можливо, оприявнено в нещодавно виявленому ногайському похованні поблизу міста Астрахань, де поруч із залишками небіжчика були й кістки собаки.

Ім’я Ногай, маючи велике змістовне навантаження, було досить поширеним серед степової знаті; докладалося воно і до наймення бія Едиге, що відображено у ногайському епосі. Отже, етнонім «ногай» не слід пов’язувати виключно з Ногай Гайса Іса Кутар Татар’ом, правителем західного улусу Золотої Орди в другій половині XIII ст., від якого хибно виводять назву ногайців і тим самим визначають їхню прабатьківщину в причорноморських степах. Заперечення цього погляду найповніше аргументовано в працях сучасного російського сходознавця Вадима Трєпавлова. Тож ногайці опинилися в Північному Причорномор’ї в результаті кількох хвиль міграції, які траплялися внаслідок тяжких негараздів на території їхнього початкового розселення.

Правителі Ногайської Орди, нащадки Едиге, як нечингізиди, не могли претендувати на ханський статус, а задовольнялися питомо своїм титулом «бій», який у тогочасній Московії вважали рівнозначним княжому, не царському (кримського хана, наприклад, називали царем). Утім, у Ногайській Орді відповідно до її державного розвитку формувалася власна титулатура. Слідом за бієм ішов нарудин, котрий своєю назвою завдячував імені Едигейового сина Нур ад-Дін’а, далі — кейкуват і тай-буга. Столицею Ногайської Орди стало місто Сарайчик, або Малий Сарай (у цьому теж проступає статусне зменшення щодо Золотої Орди). Більшість ногайських мурз виводила свій родовід од Нур ад-Дін’а, а отже, вважала один одного родичами. Складна система кревно-родинного зв’язку між ними покладалася в основу володіння улусами — групами кочового населення; принцип передання спадку від старшого брата до меншого (а не від батька до сина) мав запобігти дробленню родового володіння, консолідації знаті під єдиною «племінною» назвою: ногайці (ногайлар). Цю назву в часи найбільшого піднесення Ногайської Орди — на зламі XV—XVI століть і в 30—40-ві роки XVI століття — було поширено на все тюркомовне кочове населення, котре перебувало на схід від Волги, південніше від Уральських гір і аж до Аральського моря та ріки Сир-Дар’я. Історична пам’ять сучасних башкир, каракалпаків, частини казахів та деяких інших тюркомовних народів пов’язує власні витоки саме з Ногайською Ордою.

Степи, що простяглися від низин Дунаю до правобережжя Кубані, були одним з центрів тяжіння ногайців ще на ранньому етапі їхньої історії. У Північному Причорномор’ї існувало окреме відгалуження роду Мангит, споріднене з Мангитами-Едигейовичами; воно й приймало перших ногайських мігрантів до свого елю. В останні десятиліття існування Великої Орди (головна частина Золотої Орди, що вціліла після Темірланового погрому)