Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Цим планам не судилося здійснитися — ні українські козаки, ні кримські татари не змогли у другій половині XVII ст. вирватися за межі тяжіння своїх сюзеренів — Османської імперії та Московського царства чи Речі Посполитої відповідно — і набути повноцінної суб’єктності на міжнародній арені. Усунення І. Виговського від влади і перехід Юрія Хмельницького, який отримав гетьманську булаву, на бік Москви, зробили союз Кримського ханату і Війська Запорізького неможливим. Крим розпочав власну гру щодо козацької держави, прагнучи взяти її під свій протекторат.

Спочатку кримський хан підтримав Річ Посполиту, відігравши важливу роль у блокуванні війська воєводи Василя Шереметьєва під Чудновим у вересні 1660 р. і змушенні Ю. Хмельницького укласти Слободищенський трактат з Польщею. А вже у жовтні 1660 р. до польського короля у Самбір прибув з Криму посланець, який повідомив про наміри хана прийняти Військо Запорізьке під своє заступництво після того, як його територія буде остаточно звільнена від московської присутності.

Найбільш послідовним провідником такої політики став військовий комендант Op-Капи Карач-бей, один із наступників на цій відповідальний посаді знаменитого Тугай-бея. Саме Карач-бей наполегливо схиляв Мехмеда IV Герая прийняти козаків під протекцію Кримського ханату. Серед козаків, які добре пам’ятали спільні з татарами перемоги Б. Хмельницького над поляками та І. Виговського під Конотопом над московитами, також було чимало прихильників українсько-татарського зближення. Козацька старшина розуміла реалії ситуації, що складалася, і об’єктивну взаємовигідність союзу двох слабших держав в оточенні сильних ворогів. Кримсько-козацький союз справді міг перетворити двох другорядних гравців на серйозну самостійну регіональну силу.

Контури козацько-татарського зближення, головним ініціатором якого був Карач-бей, поступово виокреслювалися впродовж 1660 р. 14 січня 1661 р. Юрій Хмельницький писав у листі до Яна Казимира, що Військо Запорізьке встановило з Кримським ханатом «вічну приязнь», яку «нікому не вдасться розірвати». Одночасно відбувалося налагодження контактів гетьмана з Оттоманською Портою.

Важливо зазначити, що перспектива укладання нового кримсько-козацького союзу непокоїла поляків значно більше, ніж можливе зближення козацької старшини з московитами. Умовою, що перешкоджала татарсько-українському зближенню, була, на їхню думку, війна Речі Посполитої з Московським царством. Дійсно, укладання миру поляків з московитами без урахування інтересів Війська Запорозького та Кримського ханату об’єктивно спонукало козаків і татар до зближення. Поляки провадили складну дипломатичну гру, яка мала перешкодити укладанню кримсько-козацького союзу, і домоглися у цьому суттєвих успіхів, послідовно дискредитуючи козаків в очах татарської знаті як ненадійних союзників, схильних до зради. Зрештою час було втрачено, і військовий союз так і не було укладено.

Руйнація стосунків українських козаків і кримських татар цілком відповідала також інтересам Московського царства, яке не бажало допустити посилення ані Кримського ханату, ні Війська Запорізького. Московити планували вирішувати козацьке питання, а почасти і кримське питання без участі власне українців і кримських татар, винятково у колі «великих держав» регіону того часу — Оттоманської Порти і Речі Посполитої. Така позиція мала наслідком укладання 30 січня 1667 р. Андрусівського перемир’я на 13,5 року між Московським царством і Річчю Посполитою.

Спроби Кримського ханату зробити ставку на Степана Опару у 1664—1665 рр. і, пізніше, на Петра Суховієнка у 1668— 1669 рр. не принесли певних успіхів. Укладання Андрусівського перемир’я збіглося з усуненням від влади Мехмеда IV Герая і затвердженням на ханському престолі Аділя Герая (1666— 1671 рр.), який був нащадком бічної лінії Гераїв і через це не мав авторитету серед кримської знаті. Зовнішня політика цього кримського хана, поглиненого вирішенням внутрішніх проблем, характеризувалася пасивністю і бажанням дотримуватися мирних стосунків із сусідами.

Мабуть, саме починаючи від часів правління Аділя Герая, зовнішня політика Кримського ханату щодо козацької України остаточно втрачає ознаки самостійності і починає провадитися цілком у руслі турецької. Османи ж, занепокоєні московсько-польським зближенням після Андрусівської угоди, вирішують перейти у наступ і оволодіти Україною. Це стратегічне рішення збіглося з пошуками одним із козацьких гетьманів того часу, Петром Дорошенком, нового союзника-протектора. Зрештою переговори завершилися прийнятим 10—12 березня 1668 р. на козацькій раді у Корсуні рішенням «тримати з турками дружбу». Так виокреслювалися контури нового варіанта козацько-кримського союзу, тепер вже за опосередкованого прийняття турецької зверхності. Показово, що саме самовільна політика у козацькому питанні, коли хан, не узгодивши свої дії з Портою, підтримав Петра Суховієнка, який був суперником турецького підопічного Петра Дорошенка, зрештою коштувала Аділеві Гераю ханства.

Новий кримський хан Селім І Герай (1671—1678 рр.) одноголосно характеризується і татарськими, і турецькими джерелами як розумний і проникливий правитель. Улітку 1672 р., невдовзі після призначення, Селім Герай здійснив у складі 300-тисячної турецької армії і разом з козаками Петра Дорошенка похід на Кам’янець-Подільський, який приніс перемогу над поляками. За його підсумками в укладеному 18 жовтня 1672 р. у Бучачі мирному договорі поновлювалися ті зобов’язання польського короля щодо Кримського ханату, які існували за часів Ісляма III Герая. Цей вкрай важкий для Польщі Бучацький договір був нетривким, і вже 1674 р. воєнні дії за участі кримського хана продовжилися. Їхнє завершення припадає на 1676 р., коли з поляками було укладено Журавненський мир, який у загальних рисах підтверджував попередній бучацький трактат.

Тим часом турецька експансія викликала занепокоєння не лише у Речі Посполитої, яка першою потрапила під удар, але й у Московського царства. Українські козацькі землі стали першим театром бойових дій у наступній серії російсько-турецьких війн. Кримський ханат при цьому виступив вірним союзником Османської імперії.

Після зречення 1676 р. Петром Дорошенком гетьманської булави османський уряд проголосив гетьманом, «князем Сарматії й України, володарем Війська Запорізького» Юрія Хмельницького (1677—1681 рр.). 1677 р. турки вдалися до масштабного наступу 120-тисячної армії на українські землі. Планувалося захопити Чигирин та Київ, а потім підкорити усю України. Кримський ханат було втягнуто до московсько-турецької війни на боці Оттоманської Порти.

За підсумками двох кривавих Чигиринських походів, у яких татарське військо відіграло суттєву роль, 1681 р. у Бахчисараї було укладено двадцятирічний мирний договір між Московським царством з одного боку і Османською імперією та Кримським ханатом — з другого. Султан турецький та хан кримський зобов’язувалися не допомагати ворогам Московії й бути «його царської величності — другом, а недругу — недругом». Умовним кордоном між державами вважався Дніпро, турки і татари визнавали зверхність московського государя над Лівобережною Україною і Києвом. При цьому Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини, а кримські татари мали право кочувати у південних степах України.

Важливою ознакою провінціалізації Кримського ханату і втрати ним суб’єктності на міжнародній арені стало те, що після укладання Бахчисарайського трактату за хана Мюрада Герая (1678—1683 рр.) московський цар припинив відсилати