Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Перейшовши під руку московського царя, Військо Запорізьке фактично розривало усі попередні домовленості з Кримським ханатом. Про союзницькі відносини збереглася неоднозначна пам’ять у народі, однак про них збереглися і добрі згадки. Показові в цьому плані події осені 1655 р., коли козацьке військо зійшлося 12 листопада 1655 р. під Озерною з кримською ордою, що йшла на допомогу своєму союзникові польському королю у його війні проти Швеції. Після кількох нерішучих і млявих сутичок обидві сторони вирішили укласти угоду про поновлення колишньої дружби. Кримці обіцяли не нападати на українські землі і не втручатися у хід війни Війська Запорізького і Московського царства проти Речі Посполитої, а козаки, зі свого боку, зобов’язувалися не нападати на Крим і Туреччину. Більше того, угода передбачала союзницькі дії проти третьої ворожої до будь-кого з учасників договору сили.

Після смерті Богдана Хмельницького політика козацької старшини, скерована на розрив з Московським царством, продовжилася й активізувалася. При цьому Кримський ханат, який став на той час союзником більш слабкої сторони конфлікту — Польщі, активно підтримав такі дії козаків. Причиною такої позиції Криму було стрімке розширення меж Московії за рахунок приєднання українських земель після Переяславської ради, а також успіхи московитів і козаків у війні з поляками. При цьому хана особливо непокоїло бажання московського царя підкорити і приєднати українських козаків.

Зрештою хан Мехмед IV Герай (1654—1666 рр.) явно висловив своє бажання підтримати козаків у козацько-московському протистоянні. Таким чином, черговий кримський хан продовжував політику свого попередника Ісляма Герая щодо врівноважування сил головних ворогів і потенційних суперників на геополітичній арені. Однак якщо попередньому ханові доводилося обирати між козаками і поляками, то нинішньому доводилося маневрувати між Річчю Посполитою і Московським царством. Останнє посилювалося, і цілком логічним для Криму було підтримати послаблену Польщу.

Слід також враховувати, що до 1660-х рр. відбулася кардинальна зміна геополітичної конфігурації у регіоні. Раніше, у першій половині — середині XVII ст., у регіоні Подніпров’я, Лівобережної та Правобережної України взаємодіяли на державному рівні Кримський ханат і Річ Посполита за суттєвого посилення значення запорізьких козаків та Січі. Значно меншою мірою і доволі опосередковано на ситуацію впливали Османська імперія і ще слабше Московське царство.

Тепер же у регіоні сформувався новий відносно самостійний гравець — козацька держава Військо Запорозьке, а також сюди потужно проникло, послідовно посилюючи свою військово-політичну присутність, Московське царство. У зв’язку зі зміною політичної ситуації посилилося значення Запорізької Січі, а також присутність Османської імперії. Кримський же ханат мав враховувати у своїй зовнішній політиці ці зміни і дедалі більше діяв винятково у межах турецької зовнішньої політики.

Для Московського царства приєднання українських земель означало також вихід, до кордонів Османської імперії і долучення, таким чином до європейської політичної системи, нехай і на позиції далекої периферії. Могутність Росії, що дедалі посилювалася, зокрема і за рахунок приєднаних українських земель та населення, а також послаблення Польщі зрештою зробили як Військо Запорізьке, так і Кримський ханат другорядними учасниками великого геополітичного протистояння між Московським царством та Оттоманською Портою, у якому кримці опинилися на боці османів, а українські козаки — на боці московитів.

Поки ж на кінець 1650-х рр. відновлення союзних відносин Війська Запорізького з Кримським ханатом припало вже на часи гетьманства Івана Виговського. 1658 р. цей гетьман звернувся до Кримського ханату як до традиційного союзника у контексті пошуку підтримки у боротьбі з внутрішньою збройною опозицією на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим отаманом Запорізької Січі Яковом Барабашем. 30—31 травня 1658 р. у битві з антигетьманською опозицією на боці сил І. Виговського взяли участь 12—15 тисяч кримських татар на чолі з перекопським мурзою Карач-беєм. Гетьманові за допомогою союзних кримців вдалося розбити війська М. Пушкаря та Я. Барабаша і відновити свою владу над півднем Лівобережної України.

Звернення І. Виговського до зовнішньої підтримки з боку Кримського ханату було тим більш виправданим, що антигетьманська опозиція також діставала потужну підтримку з боку Москви. Таким чином, поновлення українсько-кримського союзу мало стати дієвим механізмом стримування спроб московського уряду обмежити автономію Гетьманщини.

Зближенню Гетьманату з Кримським ханатом сприяло також налагодження І. Виговським відносин із Річчю Посполитою, яка була союзницею Криму. Значною мірою саме налагодження контактів з кримським ханом відкрило для Війська Запорізького можливості для налагодження контактів з Польщею, зближення з якою завершилося укладанням 6 вересня 1658 р. знаменитої Гадяцької угоди.

Відповіддю Москви на самостійну зовнішню політику І. Виговського, особливо на Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, яка означала фактичний розрив усіх попередніх відносин з Московським царством, стало пряме воєнне вторгнення. Під командуванням князів Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського було зібрано потужне, понад 100-тисячне, військо, яке у квітні 1659 р. рушило проти І. Виговського. Гетьман був неспроможним власними силами відбити таке значне військо, не доводилося сподіватися і на допомогу Речі Посполитої, яка на той час вела важку війну зі Швецією. За таких умов єдиним, хто міг і був готовий надати допомогу І. Виговському, залишався Кримський ханат.

Кримський хан не підвів гетьмана — вже наприкінці травня 1659 р. з Криму у похід виступив хан Мехмед IV Герай у супроводі нуреддіна Аділя Герая і ще семи ханичів. Враховуючи виступ у похід особисто хана, кількість татарського війська була значною — щонайменше 60 тисяч вояків.

Після спільної перемоги козаків і татар над військом московитів під Конотопом відкривалася можливість спільного походу на Москву, однак несприятлива внутрішньополітична обстановка в Україні не дозволила реалізувати ці амбітні плани. Слід також згадати, що у цей час також відбувся набіг запорожців під проводом кошового отамана Івана Сірка на улуси Ногайської орди, що змусило кримців повертатися для захисту власних володінь. У наступні двадцять років кримський напрям стане найважливішим у походах січовиків. Така політика кошового отамана об’єктивно гратиме на користь Московському царству.

Московський цар також намагався нейтралізувати кримського хана і відвернути його від допомоги Війську Запорозькому. З цією метою до Криму було відправлено посольство І. Апухтіна та Ф. Байбакова. Мехмедові IV Гераю було запропоновано відмовитися від підтримки козацького гетьмана Івана Виговського і польського короля Яна II Казиміра в обмін на суттєве збільшення поминок. Хан, однак, відповідав московському царю в тому дусі, що козаки є самостійною незалежною державою і нікому не бажають підкорятися, а хочуть жити у власному незалежному юрті. Мехмед IV Герай все ще сподівався використати козаків для організації походу проти Москви і відновлення панування Кримського ханату