Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Солдати гинули у Фландрії, проте Теннісон д’Ейнкорт і його команда спеціалістів скніли над цією проблемою. Що краще? Клинова система чи рейкова? Як впоратися з основним завданням: безпекою екіпажу, уникнувши переобтяження машини бронею, яка занурила б їх у болото? Зі свого вигідного посту в Адміралтействі Черчилль підганяв та сприяв просуванню справи, але у травні 1915-го трапилося лихо.

Його власна кар’єра пішла під укіс. Закінчилося тим, що він опинився в канаві колесами догори і вибратися не було надії. Він втратив посаду через ситуацію при Ґалліполі, видворений фактично через торі, які більше не воліли співпрацювати з ним в уряді. Він, доволі трагічно, намагався утримати свою роль у проекті наземних кораблів. Просив Балфура, який став його наступником в Адміралтействі, про головування невеличким об’єднаним комітетом між Адміралтейством та Воєнним міністерством. Та нічого не вийшло.

Він запросив свого наставника, Ллойд Джорджа, який посів місце міністра озброєнь, поглянути на болотисту лабораторію під відкритим небом у Вормвуд-Скрабс, де залізні скарабеї вивергали дим і шумно гурчали, з перемінним успіхом повзучи валами й каналами. На жаль, проект уже не був його дітищем, ролі у нього не було жодної: ні офіційної, ні неформальної. А без його креативної ініціативи Франкентрактор знеміг. На Західному ж фронті солдати і далі викладалися на повну (та навіть більше), і наслідки були страхітливі. Та ідею створення нової машини армійські верхи поховали.

Восени Черчилль і сам побував на Західному фронті, де проявив унікальну покутну солдатську хоробрість, і вже наступного року перейняв ранг підполковника командувача 6-го батальйону Королівських шотландських фузилерів. Той жах і жаль він бачив на власні очі. Про це й написав у довгій доповідній записці, але тільки після того, як він зустрівся із сером Дуґласом Гейґом (і виявив, що той був небезпечно непевним у своїх діях), проект, схоже, відродився.

14 лютого 1916 року Черчилль отримав від Теннісона д’Ейнкорта радісну звістку. Він шкодував, що усе це забрало стільки часу. Ініціатива застрягла як метафорично, так і фізично. «Втрата значної переваги вашого впливу на перебіг справ спричинила чималі труднощі у спрямуванні нашого проекту через скелі опозиційних сил та більш підступного мілководдя апатичної байдужості».

Але він у захваті від результатів роботи, повідав він Черчиллю. Остання розробка «бойового звіра» виявилася однозначно добротною. Машина легко долала 1,5-метрові перпендикулярні перешкоди та перетинала майже 3-метрові урвища. Була оснащена 6-фунтовими гарматами на спонсонах — випуклостях обабіч корпусу, — як на лінкорах, та вела вогонь як по бортах, так і вперед. І продавлювала дротяні загородження, вихвалявся він, «як носоріг, що мчить через прерію… А особливо як піднімається із болотяних канав, має вигляд величного допотопного чудовиська. Сподіваюся, вона нажене на бошів страху».

Закінчив д’Ейнкорт ніяковим, але щиросердним вшануванням приниженого Черчилля: «Дозвольте висловити мої привітання стосовно успіху вашого самобутнього проекту, та побажати вам успіхів у вашій праці на фронті».

Так розпочалося виробництво наземних машин. Із міркувань безпеки робітникам заводів казали називати їх «цистернами для води» 87, невиразно позиціонуючи їх як велетенські насосні машини, призначені для спраглих полів Месопотамії.

Танк — надзвичайний прорив в історії британських досягнень. Не просто ключові ідеї були британськими (це досить звично), а й розробки були британськими, як і практичне застосування британське, адже у 1917 році Британія виготовляла танки сотнями — більше, ніж будь-яка інша сторона.

На той момент Черчилль знову став відповідальним за їх виробництво, оскільки у липні того року Ллойд Джордж відновив його у кабінеті як міністра озброєнь. Преса ж божеволіла. «Сандей Таймс» писала, що це призначення «становитиме серйозну небезпеку для адміністрації та для імперії загалом». «Морнінґ Пост» застерігала: «Та небезпечна й непередбачувана персона, містер Вінстон Черчилль — блукаюча нирка у тілі нашої політики, — знову у Вайтголлі».

Вони помилялися, як ніхто інший. Черчилль був необхідний для успіху. Він завзято працював над забезпеченням їхніх сил (літаків, газових снарядів і танків) засобами, які, вважав, були незамінними для виходу із ситуації застою, та кровопролиття дедалі посилювалося. Тієї осені стратегія лобової атаки Гейґа розкрила нові глибини безумства. Не зважаючи на стурбованість обох, Черчилля і Ллойд Джорджа, генерал реалізував наступальний маневр в Іпрі — майже 850 тисяч людей загинуло, зокрема 350 тисяч британських солдатів. То була різанина не бачених доти масштабів — тогочасна версія битви при Каннах.

Та принаймні танки були напоготові — і чимало. 20 листопада 1917 року в боях при Камбре їх було 400, і їхні здобутки були значними. Тепер Черчилль міг гнати на повну. Він заснував Танковий комітет, метою якого було забезпечити постачання 4459 одиниць техніки до квітня 1919 року. А коли робітники танкових заводів зухвало заперечили, він пригрозив, що відправить усіх на фронт. Це їх утихомирило. А потім відбувся той видатний психологічний момент: битва при Ам’єні 8 серпня 1918 року, коли броньовані левіафани справді змусили німців хвилюватися.

Шість сотень британських танків, вгризаючись гусеницями у багнюку, товкли траншеї й прорвалися через німецькі лінії оборони, а ворожі кулі зминалися об їхню тверду металеву шкуру — точно так, як Черчилль собі це уявляв. Це правда, що німці доволі швидко навчилися не лякатися цих машин, точно так само, як римляни перебороли свій страх слонів Ганнібала. У наступні тижні вони ефективно виводили з ладу танки, проте шкоди бойовому духу вже було завдано. Генерал Еріх Людендорф охрестив перший день битви при Ам’єні «чорним днем» для армії Німеччини, адже його можна вважати початком кінця.

Саме танк мав того дня вирішальне значення. Замисліться про всіх невтішних полонених солдатів, яких Черчилль побачив 9 серпня. Їх змусили відступати машини, створенню яких сприяв саме він. Хоч би куди подався, він доповідав про те, що бачив сліди гусениць своїх механічних бестій.

Чітко визначмо природу його ролі у тих подіях. Правдою є те, що йому особисто був притаманний сильний нюх до різних винаходів та імпровізацій і він любив обдумувати речі з практичної та механічної точки зору: від «попруги», трубки з обгорткового паперу, що він її вигадав для уникнення розпадання сигар, до того, як уникнути розгойдування берегових споруд бухти Малберрі у День Д. Ще малим хлоп’ям він любив споруджувати форти, а разом із братом Джеком вони конструювали катапульти, аби стріляти яблуками по коровах.

Він розмальовував цегляну кладку, будував ставки і земляні укріплення. Він не лише був одним із перших зі свого