Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Друга світова війна мало не повністю була спричинена маніакальними амбіціями німецького лідера і параноїдальною жагою відплати. А докази полемістів, що ґрунтуються на якійсь моральній еквівалентності між Черчиллем та кайзером або Черчиллем та Гітлером, просто розвіюються перед лицем справжніх доводів. Черчилль намагався відвернути війну. Він боровся проти неї.
Однією з найцікавіших та найпривабливіших його рис є те, що значну частину енергії він спрямовував не тільки на уникнення війни, а й на впровадження інновацій — технічних та наукових, — що могли б мінімізувати удар війни по людській природі.
Війна є батьком для багатьох речей, а співчуття Черчилля було матір’ю винахідливості.
82 Боші — одне зі зневажливих найменувань німців, часто вживане в часи Першої та Другої світових воєн.
83 Іде на війну (фр.).
84 Боудіка (Boudicca) — легендарна войовнича очільниця племені кельтів, котра у 61році підняла 250 тисяч чоловіків у Південно-Східній Англії проти римських загарбників.
85 Дредноут — великий швидкохідний броненосець із могутньою артилерією, попередник лінійного корабля.
Розділ 13
Наземні кораблі
Якось дивно йти цієї днини тим лісом — дивно, тому що так просто. Ніщо мене не спиняє. Я просто піднімаю дротяну петлю хиткої хвіртки і можу вільно тинятися примарним лісочком.
Весело щебечуть птахи, а дерева вільно простягають тендітне листя. Навкруги — ані душі. Я у Плокстертському лісі на півдні Бельгії, неподалік кордону з Францією. Блукаючи укритим мохом гаєм, я уявляю собі, який усе могло мати вигляд сто років тому.
Колись цей ліс був відомий Британії. Майже кожен читач газет знав його назву — або радше ймення, що дали солдати. То був «Плокстерт» Західного фронту. Століття тому ці дерева було розтрощено снарядами до пеньків, гілки зім’ято, а землю забруднено токсинами. Птахи мовчали. Саме тут підполковник Черчилль ходив у нічні вилазки, жахаючи патрульних шумним пересуванням. Можна розгледіти залишки траншей, котрими вони прокрадалися, прямуючи у бік фронту; тепер вони заповнені чорною в’язкою водою. Вони нишком пробиралися до межі понівеченого лісу, а їхній командир іноді вночі прямував іще далі (часом і сам) на нічийну землю, до німецької лінії оборони.
Он там вона, та нічийна земля. Я звіряюся з картою і впізнаю її — ось ця абсурдно вузька смуга, що простягається лугами з півночі на південь. З одного боку пасуться оті відомі бельгійські біло-блакитні корови із dikbil, здвоєними сідницями, з яких виходять найкращі стейки; а дальні поля вже переорані, і темно- коричнева рівчаста нива засіяна чим там Брюссель вважає найвигідніше цього року. Між ними ж маленька, всипана щебенем стежина, яка веде, згідно з картою, до колишньої німецької фронтової лінії. І я вирішую повернутися до своєї старенької «тойоти».
Настав час виконати військовий маневр, подвиг, виконання якого у Черчилля і британської армії забрало п’ять жахливих років. Я ж збираюся його зробити мало не за хвилину. Я заводжу двигун. Вмикаю передачу. Швидкий ковток «Стелли»86 для хоробрості — і ми поволі сунемо вперед.
Спершу, підстрибуючи, я перекочуюся неглибокою борозною, і ось ми вже на твердій дорозі. Моя швидкість близько 15 миль на годину, тоді 20, далі 25. Я їду траншеями, вирвами, без опору підминаючи колючий дріт. Снаряди і кулі — ніщо не спроможне спинити стрімкий рух та 2,5-літрове серце «тойоти».
По обидва боки фронту стомлені та розбиті солдати пильно визирають із брудних стрілецьких окопів і витріщаються одне на одного дикими підозрілими поглядами, а потім вибухають галасливими вигуками. Ми це зробили, навіть не встигнувши усвідомити свого досягнення, — дісталися німецького фронту. І ось я мчу поміж них, збитих із пантелику, без зусиль прорізаю лінії резерву, минаю намети польового шпиталю, а перелякані німці квапливо хапають гвинтівки, панічно вистрибуючи з відхожих місць.
Я коротко тріумфально сигналю і, неушкоджений, виконую різкий розворот на 180 градусів. Залишаючи позаду армію кайзера, їду зі сходу на захід, ті самі 500 нікчемних ярдів до Плокстертського лісу. Дорогою я зупиняюся десь посередині, ставлю автомобіль на узбіччі й виходжу на переоране поле. Це саме те місце, куди не могла податись і де не могла вижити жодна людина.
І ось чому. Тут, он там і ще ось тут. Кожного року з-під лез плугів тисячі уламків древніх іржавих артефактів вилазять на поверхню з минулого.
Цей — схожий на шматок детонатора, великий кавалок металу, перетворений корозією на ракову пухлину з іржі та заліза, і досі на диво важкий. А це схоже на оболонку снаряда, і ще один там. Не знаю, що воно таке, але усе це красномовно пояснює причину, чому жодна зі сторін не могла перемогти. По той бік лісу ніде сховатись, усюди лише широкі поля під відкритим фламандським небом.
Не важливо, скільки сміливості, мужності чи «показної відваги» вони проявляли, тих молодих солдатів рвало на шматки щоразу, як вони ступали туди. Їм випало зустрітися там у момент асиметрії в еволюції військової справи, коли людство тільки-но винайшло металевий снаряд, спроможний пронизувати тіло з великої дистанції, із шаленою швидкістю та вибуховою міццю. І ніхто на той час іще не вигадав захисту від нього. І це тривало три страшенні роки.
Спробуйте тільки уявити спантеличення Черчилля, коли він бачив, як помирають його люди — заплативши життям і не просунувшись ні на дюйм. Тільки-но сюди потрапив, Черчилль спробував зрозуміти, що не так із його планом.
У листопаді 1915 року він написав Головнокомандувачу серові Джону Френчу довгу доповідну записку, у якій висловив усілякі тактичні пропозиції. Деякі з його ідей звучали відверто шалено.
Він хотів, щоб солдат екіпірували спеціальними щитами, виготовленими зі сталі або композитних матеріалів, що прикривали б їх з голови до ніг. Пропонував, аби солдати шикувалися на межі окопу, зводили щити докупи і просувалися вперед таким чином рядами по 15 осіб. Схоже було на те, ніби він не знав, що вимагав від солдатів ХХ століття наступати просто на кулеметну зброю в оборонному формуванні, добре відомому ще від грецьких гоплітів.
Він висунув пропозицію споряджати солдатів ацетилено-кисневими пальниками — такі,