Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Коли Черчилль тоді прокоментував життя бідняків, насправді то було віддзеркаленням його власного шоку від усвідомлення неосяжної прірви між їхнім життям і його власним, і він намагався — як міг — поставити себе на їхнє злиденне місце.
У нього були всі причини перейматися їхнім становищем і бажати допомогти. Деякі з тих причин були егоїстичні, а деякі, очевидно, менш. Уся цікавість і загадковість вивчення мотивів будь-якого політика полягає у спробі вирішити, що для нього є ідеалізмом, а що корисливістю; часто нам лишається дійти висновку, що справжня відповідь — це комбінація обох.
Черчилль хотів якось вплинути на становище бідних, оскільки, на мою думку, мав віру в Британію та імперію. Він бачив, як у Німеччині системи paritatisch (паритетних засад) — співпраці керівної ланки та працівників — давали результати. І, як решта членів британської еліти, він бачив, що індустріальний потенціал Німеччини зростає, та розумів, що британській економіці, якщо країна в цілому прагне конкурувати, необхідна робоча сила — здорова, працездатна та мотивована.
Він пройшов бурську війну і пам’ятав, якими спантеличеними були у 1899 році армійські офіцери-рекрутери, коли дізнались, що 50 відсотків добровольців з робітничого класу просто не в змозі — через дитячі хвороби або погане харчування — служити солдатами. А Черчиллю потрібна була армія, фізично здатна відстоювати імперію.
Більше того, він бажав покращення становища бідних як політичного застережного кроку, тому що розумів: коли бідних і далі так само пригнічуватимуть, вони врешті відмовляться це терпіти. Ранні роки ХХ столітя були періодом тривожної нестабільності. Відбувалися численні страйки, багато з них відзначалися жорстокістю, із випадками сутичок між робітниками та поліцією.
Ленін казав, що у 1910—1914 роках революційний дух переслідував Англію по п’ятах. І він мав слушність; натомість Черчилль був цілковитою протилежністю революціонеру. Він знав, яке ризиковане становище меншини, до якої належав. «То світ небагатьох, — говорив він про суспільство, у якому виріс, — всього лише кількох». Або, як міг би сказати: ніколи досі на полях соціальних конфліктів не було багатьма стільки заборговано кільком.
Він був радикальним саме тому, що був консервативним. Йому було відомо те, що знали й усі розсудливі торі: єдиний спосіб залишити все як є — це постійно усе змінювати; або, як сформулював Берк, країна без засобів змін є країною без засобів для свого збереження. І Черчилль вловив цю ідею. Він зрозумів, що єдиний спосіб бути успішним і ефективним реакціонером — це стати більш ніж трішечки лібералом. Як казав Чарльз Мастермен: «Він прагнув для Британії такого становища, за якого великодушний вищий клас розподілив би блага серед добропорядного і вдячного робітничого класу». Що, до слова, і до сьогодні є неписаною позицією чималої кількості добросердих столичних лібералів.
І врешті остання із причин, чому Черчилль був таким чемпіоном соціальних реформ. Він їх впроваджував не тільки тому, що це було в інтересах економіки, армії, імперії й, звичайно, в інтересах власне бідних. Він так робив тому, що це було в інтересах Вінстона Леонарда Спенсера-Черчилля. Від початку його політичної кар’єри ми бачимо, як він «тріангулював» — підшукував центральну позицію, що дозволила б отримати найширшу можливу підтримку. У 1902 році він писав, що відповіддю на політичні проблеми держави була б велика центральна партія, «вільна водночас і від огидного егоїзму та безсердечності торизму, і від сліпих апетитів радикальних мас». А якось із іншої оказії він сказав, що ключовою позицією була б «консервативність у принципах, але ліберальність у ставленні».
Частково це було відображенням того, як він бачив світ, а частково — позиціонуванням. Він уявляв, як міг би сам одноосібно втілювати таку коаліцію, як міг бути гігантським колосом. Він мріяв про таку роль від самого початку. І Друга світова війна дала йому сказати своє слово.
Несправедливо буде сказати, що Черчилль повертав туди, куди вітер дме. Хай там що, але у його діях було більше послідовності, аніж у самої партії торі. У листі Г’ю Сесілу 1904 року — відомому, але не надісланому — він повідав, що ненавидів партію торі, її членів та їхні методи, і більшою мірою тому, що вони ігнорували благу справу вільної торгівлі — яку вже тоді було визнано необхідною для забезпечення міських знедолених дешевою їжею. Торі покинули ідею «демократії торі» його батька Рендольфа, котра коли щось і означала, так це зшити грошовитий клас і робітничий народ докупи, у коаліцію.
Він більш-менш постійно і без відхилень підтримував вільну торгівлю. Хіба окрім хиткого моменту в 1931 році й деяких незначних протекціоністських «забаганок», як-от мито на американські фільми. А повернувся до партії торі, лише коли вони самі повернулися до вільної торгівлі. Він був не просто прибічником вільної торгівлі, а був капіталістом. Як він сказав у 1924-му, «капіталістична система є фундаментом цивілізації і єдиним засобом, який здатен забезпечити численне сучасне населення життєво необхідними предметами». А також неодноразово висловлювався проти безглуздого переслідування багатих. Проте вірив він у капіталізм із людським обличчям, або у співчутливий консерватизм.
На самому початку кар’єри він проявив себе як людина, налаштована пом’якшити страждання, що могли бути спричинені вільними ринками та капіталізмом. Так, він був жорстим супротивником бунтівників і страйкарів, проте був і відомим миротворцем, який для досягнення мети використовував шарм та уважність до деталей.
У 1950-х його піддатливість була вже, мабуть, менш бажаною. Країна стала заможнішою, аніж була, коли Черчилль прийшов у політику, розрив між багатими та бідними значно скоротився. Вважали, що друге прем’єрство Черчилля було аж надто розслабленим щодо впливу профспілок, що як наслідок посприяло виникненню «інституційного склерозу» 1960-х і 1970-х.
Проте якщо згадати й замислитись про становище країни у роки, що передували Першій світовій війні, стає зрозуміло, що його інстинкти відповідали вимогам часу. Погляньте на безлад у Європі 1920-х і 1930-х: убивча революція у Росії, комуністичні заколоти у Центральній Європі, а згодом і рясна висипка фашистських диктаторів по всьому континенту.
Заледве знайдеться держава, яка не постраждала від якогось суттєвого зрушення або конституційної мерзоти. В Італії — Муссоліні, у Португалії — Салазар, у Польщі — Пілсудський, в Австрії — Дольфус, у Німеччині — Гітлер, а в