Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
А коли якось він побачив Стаффорда Кріппса (суворого лейбориста, якого недовго, але із завзяттям виставляли за його воєнного конкурента), то сказав: «Ось із ласки Божої йде Бог». Проте і з колегами він був жорстким. У 1945 році нових членів парламенту від торі з оточення Реба Батлера він назвав «не більше ніж купкою рожевих шмаркачів», а коли особистий секретар повідомив, що Батлер та Іден прийшли до нього і чекають перед кабінетом, він вигукнув:
— Повідомте, хай ідуть у дупу!
І, знаючи, що їм із сусідньої кімнати все чути, гукнув Ентоні Монтеґю Брауну, який уже майже вийшов до них:
— Але скажіть, що не обов’язково виконувати це буквально!
Та це лише крупинка із сотень блискучих черчиллівських перлин, і всі вони відображають ключову рису його політичної індивідуальності: у нього є та непокірна бойова завзятість, характерна хіба що для бульдога або самого Джона Булля. Вона не завжди була всім до смаку, проте під час війни людям потрібен був хтось непохитно бадьорий та словесно винахідливий, хто зміг би показати кулака нацистам (або краще сказати: капралові Шикльґруберу та нарцистам!).
Щоб мобілізувати демократію до війни, треба бути людиною від народу, і Черчилль зумів бути людиною з народу, як ніхто інший з-поміж його сучасників.
Він обожнював каламбури, гру слів, так само як їх люблять редактори газети «Сан» у заголовках. Соціалістична утопія в нього була «натовпія»; сарай, який побудував для курей, він назвав «Курогемський палац». І якщо вже ми зачепили тему курей: у грудні 1941 року в Оттаві він розповідав, як поставив на місце Петена і нерішучих французів.
«Коли я їх попередив, що Британія все одно боротиметься, навіть сама, незалежно від їхніх дій, їхні генерали передали своєму прем’єр-міністру та розділеному Кабінету міністрів, що “за три тижні Англії скрутять шию, як курці”. А я кажу: “Там така курка! Там така шия!”»
Вони сміялись, і не просто тому, що він ужив звичний для північноамериканського слухача вислів some chicken, а не звичне для британської англійської what a chicken), а й через каламбур зі значеннями слова шия (neck), яке в англійській також має значення «безсоромний», «зухвалий».
Є ще один, вирішальний аспект, який уособлював у Черчиллі щось істинно британське, — це його постійна і несвідома ексцентричність, як у словесному, так і в інших проявах. Він сам винаходив слова, які йому пасували. Маунтбеттен був «трифібією», що означало: він здатен і на землі, і на морі, і в повітрі. Уся справа з ленд-лізом була «непостидна» — слово, яке не траплялося ні до того, ні після. Оскільки відчував відразу до скобок та скріпок, він полюбляв, щоб документи прошивалися докупи, або, як він це називав, були «проклоплені».
«Потрібен клоп! — рявкав він. — Коли я кажу клоп, міс Шеарберн, то хочу саме клоп». Відомо, як нова секретарка, Кетлін Гілл, намагаючись виконати його вимогу — «Христе всемогутній!», — принесла йому п’ятнадцять томів «Падіння дому Стюартів» («Der Fall des Hauses Stuart»), автором яких був німецький історик Онно Клопп (1822—1903).
Він не тільки носив капелюхи, як у Лорела і Гарді73, які вже давно ніхто не надягав, а й дивував людей дизайном і появою у власному вбранні — тих синіх оксамитових або іноді світло-вишневих комбінезонах, у яких мав вигляд малюка-переростка.
Є чудова фотографія, на якій він постає перед вашингтонськими ЗМІ в одному із цих химерних костюмів, із самовдоволеною посмішкою на обличчі, в образі, достойному Г’ю Гефнера, який збирається на піжамну вечірку. Коли він не надягав котелка, на його голові міг бути один із інших незвичайно різноманітних головних уборів. Казали навіть, що не буває капелюха, який би Черчиллю не сподобався. Хоча це не так: якось в окопах він надягнув на себе гленгеррі, традиційну шотландську «пілотку», поглянув у дзеркало та вигукнув: «Боже мій!» І швидко зняв її з голови.
Проте він надягав циліндри, кашкети, шоломи пожежників, величезні білі каракулеві шапки, кепі, будівельні шоломи, федори, сомбреро. Він був Імельдою Маркос74 головних уборів. Якби знайти зображення Черчилля у пір’яному вінку тубільних американців, він цілком міг замінити собою весь склад «Village People»75. Усе життя він був людиною публіки, екстравертом, театральним, комічним. Є фотографія, де він вбраний до якогось модного костюмованого балу в Сандгерсті — у скрупульозно зшитому костюмі й зі старанно нанесеною білою фарбою на обличчі, як клоун П’єро.
Він знав, як проявити свою особистість, а війна вимагала цього — створити образ людини рішучої, бойової, але здатної підбадьорити і заохотити. Черчилль самотужки умів це зробити, тому що значною мірою був таким.
У певному аспекті ексцентричність та гумор допомогли йому висловити все те, за що боролась Британія, — те, чим вона була. Безглуздими капелюхами, комбінезонами, сигарами і надмірною випивкою він примудрився фізично виразити основну ідею власної політичної філософії: невід’ємного права британського народу вільно жити своїм життям, робити все так, як заманеться.
Варто було лише глянути на Черчилля, і одразу було помітно істотну різницю між його поглядом на життя та мертвотною серйозністю, одноманітністю і помпезністю нацистів. Пам’ятайте: Гітлер був непитущим, та був мерзотою, відповідальною за незмірні страждання.
Власним індивідуалізмом та оптимістичною ексцентричністю Черчилль допоміг визначити сенс боротьби. Під час виборів 1945-го він дозволив собі зайвого, порівнюючи лейбористських бюрократів із гестапо. Але ця його поведінка була цілком необхідною у воєнну днину.
Наприкінці березня 1944 року ми знову бачимо його з томмі-ґаном на перевірці готовності військ до Дня Д із Ейзенгауером. Та цього разу він цілиться. Втиснувши зброю в плече, він дивиться у бік Франції. На ньому той самий смугастий костюм і той самий котелок. Мені важко віриться, що це випадковість. Черчилль ніби нагадує про фотографію чотирирічної давності й каже: «Я ж вам казав — у нас усе вийде».
Ці високі якості дозволяли Черчиллю стояти за націю. Для фактора Черчилля вкрай важливо було, аби всі зрозуміли: він уміє відстояти своє, його багатогранна політична індивідуальність дозволила вирватися із гамівної сорочки партійної політики.
Однією з причин, чому йому вдалося достукатися як до правих, так і до лівих, було те, що із