Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Неважко зрозуміти, чому йому таке приписують. Примружте очі й озирніться на справді великі події першої половини ХХ століття — яку можна назвати епохою Черчилля. У ній переважають Перша і Друга світові війни, два найганебніші та найбільш руйнівні конфлікти, у які було затягнуто людство. Перша світова війна залишила по собі загалом 37 мільйонів загиблих по всьому світу, зокрема близько мільйона британців. Покоління молодих талановитих людей було ліквідовано на полях Фландрії — більшість із них перетворилися на порох або залишилися почивати у гігантських безіменних склепах, як той, що у Вердені.
Друга світова забрала навіть більше — 60 мільйонів загиблих (і півмільйона наших співвітчизників). Британці були фізично та емоційно придушені. Нація втратила чверть достатків. Оцінивши масштаби тих катастроф, треба запитати себе: у чиїх руках було кермо у ті моменти? Тією мірою, що майже забута сьогодні, саме Черчилль був невід’ємною складовою в урегулюванні не одного конфлікту, а обох. Насправді ж, якщо поглянути на них вище у часових рамках, вони дедалі більше зливаються в одну подію: із зіткненнями на тій самій землі, за однаковими шаблонами, з подібних причин і, принаймні в одному величезному випадку, із однією особою на вершині. Протягом тих 11 років звірств він був військовим і політичним інтелектом, який творив націю, що почала століття з найбільшою військовою міццю на землі, поклала кінець Другій світовій війні та завершила її, втративши майже все, окрім репутації прем’єр-міністра. Він був тим, хто підготував флот до Першої світової й зародив та просунув єдиний справжній стратегічний внесок Британії (який, проте, у подальшому став катастрофою). Він особисто спрямовував бойову діяльність у Другій світовій війні — методами, які сьогодні видалися б нам просто безумними.
Він був затятим мілітаристом і, вважають, саме через це виявився підбурювачем до війни, тим, хто так звеличував її, що справді сприяв виникненню конфліктів, котрі б його прославляли. Саме такою була підозра дружини одного з торі, яка писала, що він був наступним Ґерінґом, сповненим жаги крові. І саме такими були страхи члена парламенту консерватора, який у 1934 році зазначив: Черчилль був надзвичайною особистістю — «людиною такої влади, що становить явну загрозу мирним врегулюванням численних проблем, що постають перед цією країною».
Сьогодні ми уявляємо його уособленням високої моральності — людиною, що мала сміливість дати відсіч тиранії, а проте залишалася особою демократичною, доброю за своєю натурою, зі здоровим рум’янцем, великою душею та англійською стриманістю. У широкому сенсі це правда, та на порозі війни Черчилль випромінював, на думку багатьох, темну енергію, сатанинський оптимізм з нагоди насильства; і навіть тепер знайдуться ті, хто вірить, що під його жвавим образом приховане дещо зловісніше, ніж Дарт Вейдер — а можливо, і сам Імператор Палпатін.
Не так уже давно у списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс» з’явилася цікавенька діатриба Пета Б’юкенена, у якій він звинувачує Черчилля у «пристрасному бажанні війни» у 1914 році та порушує питання — якщо це взагалі можна назвати питанням, — що у 1939-му Британії слід було просто залишатися осторонь і спостерігати, як нацисти поневолюють решту Європи. Б’юкенен назвав Черчилля ще більш мілітаристичним, ніж кайзер або будь-який із його юнкерів, що приклацували підборами, і додав (мабуть, справедливо), що у 1914-му «Черчилль уже бачив більше війни, ніж будь-який солдат німецької армії».
Або розгляньмо погляди іншого палеоконсерватора, сера Переґріна Ворсторна, колишнього редактора «Сандей Телеграф», який нещодавно написав: «Рідко з’являвся державний діяч, який би так вміло прославляв війни і так непристойно завзято їх вів, як Вінстон Черчилль. У всіх своїх працях він демонструє любов до війни, вихваляючи її славу і применшуючи її жахіття». Є причини поважати думку сера Переґріна; він справді воював у Другій світовій, проте, боюся, його погляди просто не вписуються у реальність або всю складність природи Черчилля.
Його захоплювала війна — з цим ми можемо погодитись. Він переживав природно емоційні та романтичні реакції на трагічність та масштаби цього явища. Коли 3 серпня 1914 року, напередодні Першої світової війни, сер Едвард Ґрей проголосив свою промову у Палаті громад і коли згасли лампи по всій Європі — Черчилль заплакав. Прем’єр-міністр Асквіт помітив його настрій і з певним осудом сказав: «Вінстон зробив бойове розфарбування, і йому вже кортить повоювати у морі… це все навіює на мене смуток». Трохи поблажливіше висловилася його дружина Марґо: «Черчилль тужить за окопами — мріючи про війну, велику, бадьору і навіть щасливу. Він природжений солдат». Черчилль навіть якось бовкнув Марґо, що вважає війну «смачненькою» (одразу попросивши її не повторювати цього зауваження); хтось чув, як він казав: мир — це останнє, за що нам слід молитись. Багато хто відзначав при цьому його енергійність, завзятість та блиск в очах.
Безперечно, правдою є те, що Черчилль любив війну в тому очевидному плані, що без неї, він знав, не може бути слави, немає шансу досягнути висот Наполеона, Нельсона або його предка Мальборо. Знав, як війна з її ризиками підносить дух людей і забарвлює щоденні вчинки славою. Саме тому молодим хлопчиною він сторчголов пірнув у вир війни і, спостерігаючи краєм ока реакції газет, коли на полях бойових дій кров пульсувала у жилах і залози струменем викидали адреналін, звісно ж, бажав ударити ворога якнайсильніше. Ще на заняттях із фехтування у Герроу судді помітили його стрімкі атаки. Черчилль вірив, і правильно робив, що у сутичці необхідно дати ворогові зрозуміти, що він програє, потрібно усіма можливими засобами донести до нього цю свою налаштованість. Так, у застосуванні цієї жорстокості він був просто безжалісним.
Щойно ми провели свої «високоморальні» міжнародні перемовини про використання сучасною Сирією хімічної зброї — практики, що усіма була справедливо визнана огидною, — та у ході оцих дискусій ледве хтось спромігся згадати, як у Першу світову війну наш національний герой одобрював застосування газової зброї. При Ґалліполі він хотів атакувати газом турків, а у 1918 році протягом місяця кожен третій британський снаряд містив гірчичний газ завдяки йому як міністру озброєнь, що було одним із основних його внесків. Власне, він так заповзятливо використовував гірчичний газ, що генералам довелось навіть стримувати його від застосування цього засобу в Другій світовій.
Черчилль не лише послав тисячі на смерть у Ґалліполі («Твій батько убив мого у Дарданеллах», — сказав його синові Рендольфу хлопчина в Ітоні), а й розпорядився знищити французький флот у 1940 році, і здійснити бомбардування Німеччини — і загалом ухвалював рішення,