Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

вигляд початкової сцени з «Весілля Фігаро». Люди сновигають туди-сюди: служниці, шофери, кухарі, лакеї та приємної зовнішності й ерудованого вигляду молодики носять стоси паперів, а ось і миле маленьке золотоволосе дитя, яке, здається, є наймолодшим членом родини.

І тепер вам потрібно піднятись нагору і прислужити потребам того видатного розуму, котрий якимось чином живить увесь цей рух та без якого він враз вщухає, немов його вимкнули.

— Поквапся, — каже Інчес, і ви піднімаєтесь сходами, вкритими синім лінолеумом із прогумованим окуттям, та стукаєте у двері кімнати, котра, як вам повідомили, є його робочим кабінетом. Чуєте приглушений вигук десь усередині, так ніби кричав хтось зачинений у шафі.

Заходите до просторої, з високою стелею кімнати. З одного боку чорний порожній камін, під дещо похмурою картиною Бленгеймського палацу, біля однієї стіни конторка, біля другої — письмовий стіл, а на підлозі старенький рожевуватий килим. У повітрі слабкий запах сигари — але Вінстона Черчилля ніде не видно.

— Сер? — тремтливо питаєте ви.

— Тут! — лунає вигук, і ви помічаєте невеличкі двері в дальньому куті, що скидаються на вхід до сушильної шафи або великого барного серванту. Ви проходите туди і не можете повірити, що потрапили до спальної кімнати однієї з наймогутніших осіб у Британії.

До того ви чули, як хтось шепотів про те, що місіс Черчилль воліє йти до сну деінде, оскільки у пари зовсім не збігаються біоритми. І, звісно, цей покій ніяк не назвати спальнею для леді. Вона більше подібна до келії монаха.

На стіні висить сепія — портрет лорда Рендольфа Черчилля. Збоку вхід до крихітної ванної кімнати. А там у низькому ліжку жахливе видовище. Серед розкиданих книжок, паперів, кур’єрських сумок із офіційними паперами — він; біля нього велика хромована плювальниця, із чимось гидотним усередині, тому що плювальниця хоч і прикрашена, але все ж у неї плюють.

На нічному столику склянка, схоже з розбавленим віскі та содовою, на ковдрі лежить плямистий рудо-коричневий кіт, і чоловік з диким виразом обличчя та сивими пасмами розкуйовдженого волосся сидить у ліжку в чомусь подібному до кімоно з червоного шовку. Плямкає сигарою, і ви розумієте, що звертається він до вас.

— Перепрошую, сер, — промовляєте.

— Записуй, — різко каже, і до вас доходить, що він уже диктує.

Ви швиденько збираєтеся докупи, дістаєте записну книжку чи аркуш паперу і записуєте його слова. Він замовкає. Страшна сердита гримаса з’являється на його обличчі, як у бика, що роздумує, чи атакувати простака у яскравій куртці, котрий нічого не підозрює.

Він смикає під ковдрою пальцями на ногах і видає короткі шиплячі звуки, як чайник або каструля з вівсяною кашею.

Ви схилилися над записами і тримаєте ручку напоготові. Він знову заговорює, але приголомшливо спокусливим тоном, аж навіть непристойно, з хіттю.

— Со-онечку… — каже.

У сум’ятті ви піднімаєте погляд і бачите, що все гаразд: він говорив до кота. Він і надалі періодично переключається з рудого кота Танго на вас і навпаки, і ви розумієте, що маєте деякі труднощі.

Через сигару він вимовляє «ш» замість «с», і вам доводиться перепитувати і повторювати сказане ним.

— Боже ж милий, дівчинко! — вигукує Черчилль роздратовано, і ви відчуваєте, що не витримуєте. Це вже занадто. Ви нічим не можете зарадити.

На очі набігають сльози, і моментально він — інша людина. Тепер уся його увага зосереджена на вас, він посміхається і заспокоює вас поглядом радісних блакитних очей.

— Не звертайте уваги, що я зриваюсь, — каже він і пояснює, що не незадоволений вами, зовсім ні, а просто обдумує, що сказати, і не терпить, коли його думки переривають.

І продовжує далі. Знову ворушить пальцями ніг, формуючи кожне речення, ніби добираючи природний ритм своїй мові, розмірений, мелодійний; і ось кінець. Важко опускає руки, наче диригент сигналізує про завершення симфонії Бетховена.

— Дай-но мені! — каже він.

І ви вручаєте йому записку чи аркуш.

Він читає, а потім бере авторучку і, утримуючи її досить високо за корпус, підписує. І все. Ви виходите, вільні — допоки за півгодини вас неочікувано викличуть знову. Схоже, він знову придумав дещо, аби записати.

Цього разу ані в кабінеті, ані в спальні ви його не знаходите, а чути лиш хлюпотіння води з маленької ванної. Їй-богу, ви неабияк спантеличені. Поміж натираннями губкою та плюскотом води він велить знайти невеличкий стілець, сісти коло дверей — і диктує наступного листа, а потім ви ледь придушуєте зойк, коли бачите, як він виходить із ванни з крихітним рушником навколо талії, що, схоже, злітає із нього, а ви затуляєте свої перестрашені очі…

Коли ви їх розплющуєте, він уже майже пристойно одягнений і знову диктує.

— ЛСГ, — завершує він свого листа, що, як ви дізнаєтесь згодом, означає «Ламайте Собі Голову», припис, що він його часто використовує у листуванні з колегами.

І так цілий день, він потоками видиктовує матеріал помічникам, чоловікам і жінкам. Черчилль, схоже, працює одночасно над кількома книжками, не кажучи вже про газетні статті, промови та меморандуми.

Він заправляється розкішним, приправленим випивкою, сніданком, переривається на короткий сон, а затим або малює, або викладає цеглу зі своїм учителем викладання цегли, містером Керном, чи навіть розважається партією в бези´к, картярську гру, якою став майже одержимий. Згодом повідомляють, що йому потрібно до Лондона, і ви, втомлена, влаштовуєтесь на задньому сидінні коричневого «даймлера», з безшумною друкарською машинкою на колінах. З одного боку — кур’єрські сумки з офіційними паперами, з другого — великий, кольору засмаги, пудель Руфус, лізе язиком вам у вухо, і клуби сигарного диму повзуть по салону у вашому напрямку.

Дві наступні години Черчилль монотонно говорить, а ви у подиві захоплюєтесь багатством його словникового запасу, незліченних синонімів, тавтологій, плеоназмів. Він іде до парламенту, вирушає до Скарбниці. Протягом дня і вечора крізь нього проходять велетенські обсяги тексту, він видає ще тисячі усілякого роду слів, і кожне з них умить зберігається помічниками, немов вони бджоли-робітники, що збирають маточне молочко королеви.

До того часу, зморені, ви уже слабнете. Він — ні. З полегшенням вкладаєтесь спати, замінені іншим секретарем, а він і після вечері працює. Із шумом вривається у спокій ночі, так ніби його батарейка зроблена із суміші хімікатів якогось вищого ґатунку, невідомого іншим людям. Коли він нарешті у своїй лондонській квартирі схиляє голову до сну, на годиннику вже третя. Точно так само буде і завтра. І тоді ви розумієте: усе,