Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

Не можна сказати, що нагульновський фанатизм був єдиним рушійним мотивом під час розкуркулювання. Було й ще дещо. Так, один свідок тих подій зазначав: «Заздрісні сусіди, шпигуни й донощики, свавільні й продажні урядовці в пошуках здобичі створювали куркулів легіонами». Гроссман твердить: «Було так легко згубити людину: лише написати донос, не треба було навіть підписуватися. Треба було тільки сказати, що він платив людям за працю на нього як наймитам, або що мав три корови».

Активісти вишукували будь-яке відхилення від «економічної чистоти». Шолохов розповідав про середняка, засланого на вимогу головного місцевого активіста, — за те, що найняв дівчину «на місяць під час жнив, а найняв він її тільки тому, що його сина призвали до Червоної армії». А Залигін вивів образ людини, затаврованої як «куркуль», хоч вона відзначилася як організатор гасіння пожежі в колгоспі, — а точніше, саме за це. Він — безсумнівний потенційний селянський провідник «Сьогодні Чаусов Степан пішов гасити пожежу, а завтра він може зруйнувати колгосп, і деякі бережуть його якраз для цієї нагоди. Таких людей, як Чаусов, треба ізолювати від мас назавжди, їхній вплив треба знищити».

За повідомленням часопису «Народноє просвещение» (1930. № 6), одну вчительку — вдову комуніста, що загинув у громадянській війні, «розкуркулили», «по суті, через те, що вона неодноразово виганяла місцевих “активістів” — секретаря сільради (кандидата в члени партії), місцевого відповідального працівника на культурному фронті (також члена партії) та секретаря місцевої кооперативної організації — зі школи, де вони намірялися організувати пиятику». Оскільки вона не мала жодних засобів виробництва, які можна було б конфіскувати, в неї відібрали одяг і подерли її книжки. Інша вчителька, «розкуркулена» як попівна, «показала документи, які свідчили, що вона була селянською дочкою», однак почула у відповідь: «її мати відвідувала священика, і тому можливо, що вона попівна».

Подібні факти добре ілюструють думку Гроссмана, що «найбридкішими та найзлостивішими були ті, хто міг звести свої рахунки. Вони кричали про політичну свідомість — і зводили старі рахунки та крали. А крали вони — через тупий егоїзм — якийсь одяг, пару черевиків». Шолохов також дає зрозуміти: активісти крадуть одяг і продукти. Справді, навіть в офіційних повідомленнях зазначалося, що вороги уявного куркуля дивилися на нього як на «джерело діставання черевиків, постільної білизни, теплого одягу, тощо»; сама «Правда» (від 1 лютого 1930 р.) засудила цей «поділ здобичі». В Західному районі, згідно із секретними звітами ДПУ, в «куркулів» відбирали взуття та одяг, залишаючи їх у білизні. Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви… ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони (цит. за М. Файнсод). Одна «куркулька» вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали «куркульський» одяг і віддавали їй перешивати.

Гроссман підсумовує: «Були хабарі. Зводили рахунки через ревнощі до якихось жінок або старі ворожнечі чи свари… Тепер, одначе, я розумію, що суттю катастрофи було не те, що списки складали ошуканці та злодії. В кожному разі серед партійних активістів було більше чесних, щирих людей, ніж злодіїв. Але зло, що його наробили чесні люди, було аж ніяк не менше, ніж те, що виходило від нечесних людей».

Саме ж розкуркулювання відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне майно… Активісти часом звітували про «класову перемогу» в такому, скажімо, формулюванні: «За період від п'ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані». Був навіть випадок, нарікало ОДПУ, коли «ентузіасти» почали розкуркулювати селян поза своєю територією.

З метою якось упорядкувати систему арештів і судових процесів прокуратура навесні 1930 р. підготувала цілий ряд інструкцій. Однак вони, як і завжди, не мали майже ніяких наслідків. Лише 8 травня 1933 р. секретний лист за підписом Сталіна й Молотова, звернений до всіх партійних і радянських працівників, органів ОДПУ, судів і прокуратури, оповістив: «ЦК і Раднарком одержали повідомлення, що наші працівники все ще практикують незаконні масові арешти на селі. Такі арешти провадять голови колгоспів та члени колгоспного правління, голови сільрад і секретарі партійних осередків, районні та крайові радянські й партійні працівники; арешти здійснює кожний, кому заманеться, і хто, власне кажучи, не має права здійснювати арешти. Не диво, що серед такої оргії арештів органи, котрі справді мають право заарештовувати, включно з органами ОДПУ та особливо міліції, втрачають будь-яке почуття міри й часто здійснюють арешти без будь-якої підстави, діючи за правилом: “Спочатку заарештуй, а тоді розслідуй”» (цит. за М. Файнсод). Звісно, на той час куркуля в будь-якому розумінні цього слова вже давно не існувало, але репресії, як бачимо, припиняти не збиралися. Причому ніяке «впорядкування» каральних акцій через зосередження права на арешти в тепер значно збільшених кількісно органах безпеки аж ніяк не могло полегшити долю майбутніх жертв. Бо ж, як пояснив генеральний прокурор СРСР Вишинський, революційна законність все ще не виключала, а якраз навпаки — радніше сполучалася з «революційним свавільством». Міліція разом із місцевим активом, хоч і за допомогою примітивних методів і з великими помилками, продовжували успішно знищувати останній «ворожий клас». Як ми вже зазначали, їм звичайно вдавалося розпалити в собі належну класову ненависть, однак селянські маси були для них у цьому не найкращими помічниками.

Хоч «Правда» (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що «кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані», це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти «куркулям». За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували «куркульське» майно й попереджали своїх приятелів-«куркулів» про обшуки, «в багатьох випадках» збирали підписи на захист «класового ворога» тощо.

Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-«куркуля» (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як «куркульського прихильника». В. Астаф'єв у своєму творі «Последний поклон» описує загальноселянське співчуття «куркулям», яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: «Все село вийшло на берег