Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

Улітку 1932 р. на морський берег поблизу Магадана висадили десятки тисяч в'язнів (майже виключно селян) — для виконання нереалістичної програми розробки щойно знайдених тут покладів золота. З настанням зими, особливо жахливої в цьому місці — найхолоднішому в Північній півкулі, все живе в таборі загинуло, навіть охоронники і сторожові пси. Ті, хто пережили всю цю «золотодобувну» операцію, вважають: тоді врятувалося не більше одного з кожних п'ятдесяти в'язнів (та й це сумнівно), а наступного року померло ще більше. Стосовно загиблих росіян один із тамтешніх каторжан, згодом письменник В. Шаламов висловився у своїх «Колымских рассказах» так: «Вони померли, знову продемонструвавши цю національну рису, яку прославив Тютчев і якою зловживали всі політики, — терплячість».

У сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)» події 1930–1931 рр. зображувалися, по суті, в дусі висловів самого Сталіна в його посланні Черчіллю: «Селяни виганяли куркулів із землі, розкуркулювали їх, забирали в них худобу й реманент і прохали радянську владу заарештувати й заслати куркулів». Немає ніякої потреби доводити очевидну брехливість таких тверджень. Насправді ж, за свідченням В. Гроссмана, відбувалося так: спочатку губернські урядовці надсилали план розкуркулювання окружній владі — з повним списком «куркулів». Тоді округи визначали перед сільрадами кількість жертв (у певній пропорції до загального числа місцевих жителів), і вже сільради готували списки з конкретними прізвищами. Після цього розпочиналися облави на людей. Відповідальність за складання списків несла «надзвичайна трійка», котра, власне, й визначала їх. Сучасні радянські дослідження підтверджують цю зловісну роль трійок.

До облав залучалися «активісти», керівники місцевих Рад, — усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Наприклад, велике село, що мало понад тисячу господарств, ділили на 11 ділянок, кожна з яких мала свій «штаб» і «бригаду» місцевих комуністів.

Деякі сільради опиралися такому «розкуркулюванню». Так, за звітом ОДПУ, голова однієї з них повідомив на загальних колгоспних зборах про наказ репресувати сімох куркулів. Учитель-комсомолець запитав, чи обов'язкова ця кількість, і дуже розгнівався, коли йому відповіли ствердно. Тоді збори проголосували за відновлення всіх прав «куркулів». Голова радо погодився із цим, а опісля розпив чарку з одним із «класових ворогів». У часописі «Радянська Україна» (1930. № 10) цитувалися заяви чотирьох голів сільрад, що в їхніх селах немає куркулів, отже, вони не знають, як же проводити класову боротьбу. Один із цих голів відмовився від допомоги сторонніх «бригад», а в іншому селі за «саботаж» розігнали сільраду в повному складі, керівництво комнезаму і правління колгоспу. Можна, додавалося в часописі, навести десятки й сотні інших прикладів «правої опозиції» в селах.

В указі ВЦВК від 25 січня 1930 р. наголошувалося: сільрада, що незадовільно виконує завдання масової колективізації, — «це, власне, куркульська рада». І рано чи пізно такі ради або «чистили», або переобирали.

Все ж таки Сталіну вдалося активізувати на селі «класову боротьбу», — або, принаймні, боротьбу між прихильниками й жертвами режиму. Необхідну для цього ненависть розпалювали, зокрема, місцеві активісти, котрі допомагали чекістам в арештах і депортаціях. За словами Гроссмана, це «були все люди, що знали добре один одного, і знали своїх жертв, але, виконуючи це завдання, вони були засліплені, зачаровані… Вони могли погрожувати людям зброєю, ніби зачаровані, називали малих дітей “куркульськими байстрюками”, вигукували: “Кровопивці!”… Вони повірили ідеї, що так звані “куркулі” — це парії, недоторкані, паразити. Вони не сядуть за стіл “паразита”; “куркульська” дитина була огидною, молода “куркульська” дівчина — гіршою за вошу. Вони дивилися на так званих “куркулів” як на худобу, свиней, мерзенних і огидних; вони не мали душі, вони смерділи, всі вони мали венеричні хвороби, вони були ворогами народу й експлуатували інших… і до них не було жалю. Вони не були людьми, було важко збагнути, ким вони були, — паразитами, очевидно».

Василь Гроссман — єврей за національністю, відомий радянський письменник, автор творів про масові знищення нацистами людей — проводить аналогію між розправами гітлерівців над євреями, а більшовиків — над селянами. Його персонаж — жінка-активістка каже: «Я говорила собі тоді: вони не люди, вони куркулі… А взагалі хто вигадав це слово “куркуль”? Чи справді було таке слово? Які тортури призначалися для них! Щоб винищити їх, треба було оголосити, що куркулі не люди, так само як німці оголосили, що євреї — не люди. Тож Ленін і Сталін проголошували, що куркулі — не люди».

Звісно, не всі активісти заспокоювали своє сумління в такий спосіб. В одному з приватних листів містяться слова дівчини-комсомолки, яка сказала, що (якраз усупереч думці про «тваринну сутність куркуля») активісти ставили себе поза людським родом своєю брутальністю: «Ми більше не люди, ми звірі».

Шолохов у своїй «Піднятій цілині» подає драматичний опис раптової зміни почуттів одного з таких «звірів». Активіст Андрій Размьотнов несподівано каже:

— Я більше не можу.

— Що це значить: не можу? — Нагульнов відштовхнув рахівницю вбік.

— Я більше не йду ламати куркулів. Що це ти вирячився так? Хочеш мати приступ?

— Ти п'яний? — запитав Давидов, стурбовано й уважно дивлячись на сповнене гнівної рішучості Андрієве обличчя. — Що це з тобою? Що значить твоє «не можу»?

Його спокійний теноровий голос розлютив Андрія, і, заїкаючись від хвилювання, він закричав:

— Мене не навчали! Мене не навчали воювати з дітьми! На фронті було інакше. Там ти міг порубати шаблею кого хотів або що хотів. І ви всі можете забиратися під три чорти! З мене досить!

Його голос піднімався вище й вище, наче нота туго натягнутої струни віолончелі і, здавалося, от-от обірветься. Але, вдихнувши зі свистом повітря, він несподівано понизив його до шепоту:

— Ви це вважаєте правильним? Що я? Кат? Або моє серце — з каменю? Я мав досить на війні… І він знову почав кричати:

— Гаєв має одинадцятеро дітей. Як же вони ревли, як ми з'явилися! Ви б схопилися за голови. Моє волосся стало сторч. Ми почали виганяти їх із кухні… Я заплющив очі, заткнув вуха і побіг на двір. Жінки були всі до смерті перелякані, відливаючи водою невістку… Діти — о, боже мій, ви…

Інший головний активіст — Нагульнов — не міг цього стерпіти:

«— Змія! — він задихався в пронизливому шепоті, стискаючи кулаки. — Як служиш революції? Жалієш їх? Так… Якби вишикували тисячі стариків, жінок і дітей і сказали мені: їх треба зрівняти із землею задля революції, я б постріляв їх усіх із кулемета».

Нагульнов мав у житті дуже багато однодумців. Саме активістові цього періоду