Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
9 травня 1931 р. Калінін на засіданні секретарів і членів ВЦВК заявив: уряд мав намір де в чому змінити закон, що визначав дефініцію куркуля, однак після дискусій був змушений відмовитися від цього. Чому? А тому, зауважує Гущин, що «старі характеристики куркуля майже повністю зникли, а нові не можна виявити»! Словом, пошуки неіснуючого «ворога» не припинялися ні на мить…
«Правда» від 21 жовтня 1930 р. попереджала: «Навіть найкращі активісти часто не можуть розпізнати куркуля», бо не усвідомили: у випадку вдалого продажу продуктів у врожайний рік деякі середняцькі господарства здатні швидко перетворитися на заможні та куркульські (вічна проблема, яка повсякчас зводила нанівець програму «класової боротьби» на селі).
З усього сказаного випливає надзвичайно дивна логіка — середняк, наживши майно, перетворюється на куркуля, а куркуль, втративши свою власність, середняком не стає! А отже, загнаний у безвихідь, у глухий кут, зубожілий, обібраний «куркуль» навіки залишається в очах партії «класовим ворогом», недолюдком. Цьому аж ніяк не слід дивуватися, бо ж марксистські ортодокси — й керовані ними «активісти» — конче потребували проклятого історією ворога, — живого, втіленого, справжнього. Для створення ж його образу звичайних абстрактних організаційних змін не вистачало. Переслідування і знищення сільських провідників — «куркулів» якраз і забезпечувало посилення опору селянських мас — значно сильнішого, ніж опір колективізації, — чим готувалося надійне підґрунтя для формування образу ворога й розпалювання «класової боротьби на селі».
Наміри партії щодо «куркульства» набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії — чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше — до 100 тис. чоловік.
Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.
Представників третьої категорії («лояльних») належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання — під урядовий контроль та із залученням до праці в «трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель», тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).
Секретар Сибірського губкому партії Р. Ейхе (член комісії, чий звіт надійшов до політбюро ЦК ВКП(б)) писав тоді: «найворожіших і найреакційніших» куркулів не можна залишати в їхніх селах, їх треба засилати до концентраційних таборів у такі «віддалені райони» Півночі, як Нарим і Туруханськ, решта ж повинна працювати в «трудових колоніях» (евфемізм для трудових таборів із менш суворим режимом); куркулі могли будувати нові дороги та підприємства в неосвоєній тайзі.
На основі сучасних радянських досліджень можна дійти висновку: загальна кількість родин усіх трьох категорій, які підпадали під згадані вище репресивні («розкуркулювальні») заходи, спочатку визначалася в 1,65 млн. Але у грудні 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) назвало цифру — 5–6 млн чоловік, що більш-менш узгоджується із згаданою кількістю родин (за даними 1927 р., пересічна «куркульська» сім'я складалася із семи осіб, тобто розкуркулюванню підлягали фактично 7–7,5 млн чоловік). В усякому разі ясно: всі ці розрахунки штучно завищувалися, в тому числі й шляхом долучення «підкуркульників». У 1930 р. один голова сільради хизувався: «На засіданнях сільрад ми створюємо куркулів на власний розсуд. Наприклад, 4 січня під час засідання сільради населення двох сіл висловилося в питанні про депортацію куркулів із району села Шуйське на захист громадянина Петухова; вони наполягали, що його треба вважати середняком. Алеми не здали своїх позицій і вирішили — депортувати його».
Різні губернські та інші партійні організації швидко перевищили визначені для їхніх місцевостей норми розкуркулювання. Так, із Московської губернії та Іваново-Вознесенського повіту вислали удвічі більше людей, ніж передбачалося. За партійними документами, в деяких регіонах замість запланованих 4–5 % розкуркулили 14–20 % господарств.
Підтвердимо це деякими зібраними нами цифрами стосовно окремих місцевостей. Так, в одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому — 31 із 120, а в третьому — 90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого — 40 із 283, з третього — 13 із 128.
Згадуваний уже І. Стаднюк описує у своєму белетристичному творі (журнал «Нева») село, де «заарештували кожного селянина з 20», із простим коментарем: «їм пощастить, якщо на тому скінчиться». С. Залигін у романі «На Иртыше» розповідає про колективізацію в Сибіру: найкращих виробників умисно розганяють, а потолоч нероб, базік і демагогів пнеться нагору; будь-яку сильну особистість переслідують незалежно від її соціального походження. Такі ж картини зображуються в інших художніх творах (напр., В. Астаф'єва — «Последний поклон», «Царь-рыба», Б. Можаєва — «Из жизни Федора Кузькина», «Лесная дорога», «Старые истории», «Мужики й бабы»). Так, Астаф'єв показує, як місцеві людські покидьки, посівши владу, провокують міцних селян, щоб заслати їх до ГУЛАГу.
Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюваних, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307 — до другої й 1297 — до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих «куркулів» та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).
Якщо наведені цифри вважати хоча б приблизно прийнятними для всієї
