Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

Як завжди під час сільськогосподарського безладдя в Радянському Союзі, детальна організація відзначалася недосконалістю, і в пресі часто траплялися ось такі, наприклад, повідомлення: «Партії пшениці на дванадцять вагонів гниють у підвалі млина “Червона зірка” в Железняках у Донбасі»; «в Білоруській філії Зернового об'єднання зерно скидано на купу у дворі. У Воронковому 100 тонн зерна згнили в коморах… У багатьох районах Одеської губернії зерно лежить у купах на землі, навіть не покрите… десятки тисяч тонн зерна таким чином скидано в купи на землю просто неба» («Правда» від 12 жовтня 1929 р.).

У середині 1929 р. все ще припускалося: норма колективізації залежатиме від наявності тракторів. Але з часом почали твердити (як, наприклад, Сталін у своєму Зверненні до аграрників-марксистів), що значно підвищити продуктивність в умовах усуспільнення здатне навіть просте нагромадження плугів. Отже, справа форсувалася. Та Сталін настільки вміло приховував свій намір здійснити «прискорену колективізацію», що навіть на початку вересня один із його найближчих прибічників Г. Орджонікідзе говорив про «роки й роки», а Андреєв заперечував можливість досягнення «суцільної колективізації» в межах п'ятирічки. Більш відповідний сталінським намірам погляд висловив Г. Пятаков — колишній впливовий лідер «лівих» — у промові на засіданні РНК у жовтні 1929 р.: «Ми зобов'язані прийняти найвищі норми колективізації сільського господарства», після чого закликав до «тієї самої напруги, з якою ми працювали в час збройної боротьби з класовим ворогом. Настав героїчний період для нашої побудови соціалізму». Отже, схильність до старих партійних традицій якраз і стала базою для згуртування навколо Сталіна прибічників політики воєнного комунізму. При цьому, з одного боку, існувало переконання, що попри всю брутальність своїх методів генсек щиро бореться за перемогу соціалізму на «вирішальному етапі», а з іншого — що сама небезпечна обстановка даної фази потребує партійної єдності. Як твердив Пятаков, фактично знову відродилася атмосфера громадянської війни й тепер у наступі на селянина можна було посилатися на надзвичайну ситуацію. Хвиля фанатичного піднесення знесла будь-яку поміркованість.

Реально мислячі партійні економісти пропонували підтримувати темпи зростання промислового виробництва на рівні 18–20 % (тоді вже досягнутого, принаймні на папері), водночас добиваючись підвищення ефективності й не розробляючи жодних планів без належного урахування наявних ресурсів. Але Сталін і його послідовники наполягали на подвоєнні норми зростання (у випадку, якби вона в 1930 р. досягла — навіть за офіційними даними — 22 % замість очікуваних 35 %; те ж саме стосувалося показників продуктивності й виробничої собівартості). У другій половині 1929 р. економісти стали перед вибором: або підтримати політиків, або опинитися у в'язниці. Сталіністи вже почали їх відкрито критикувати, а Молотов говорив про «буржуазно-куркульських ідеологів у центрі та на місцях» («Правда» від 20 вересня 1929 р.). У жовтні Громана вивели з Ради спеціалістів Центрального статистичного управління, а наприкінці року сам цей орган підпорядкували безпосередньо Держпланові. Безпартійні економісти (наприклад, Чаянов) зреклися своїх поглядів. Хоч їх і оголосили «нещирими», каяття все ж дало їм змогу прожити ще деякий час, аж поки вони не загинули кількома роками пізніше в інсценованому «процесі меншовиків» та інших неправедних судовищах. Політичне керівництво не тільки придушило фахівців, а й поклало край економічним дослідженням у галузі, як пише Левін, «математичних моделей зростання, досліджень розміщень та ефективності капіталовкладень, моделей нагромадження і споживання, досліджень моделей управління, вивчення наукової організації праці» тощо. Сталініст Струмілін заявив: «Нашим завданням є не вивчення економіки, а змінення її. Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти. Питання темпу залежить від рішень людей».

Було заплановано подвоїти основний капітал за п'ять років. При цьому треба було підвищити й рівень виробництва сільськогосподарської продукції — на 55 %, а на 85 % — рівень споживання.

На липень 1929 р. до колгоспів вступили 4 % господарств, а на листопад — 7,6 %. За винятком районів, де запроваджувалася примусова колективізація, колгоспи майже скрізь були все ще «слабкі» і в переважній своїй більшості складалися з бідних селян. Але Сталін говорив про цей не дуже переконливий «зріст» як про величезний, непереборний народний рух. На початку листопада він оголосив про «радикальні зміни, які відбуваються в розвитку нашого сільського господарства від одноосібного хліборобства на базі малих господарств до великомасштабного, передового колективного сільського господарства, до обробки землі спільними зусиллями… Нова головна риса селянського колгоспного руху полягає в тому, що селяни вступають у колгоспи не окремими групами, як це було раніше, а цілими селами, цілими повітами, цілими округами й навіть цілими губерніями. А що це значить? Це значить, що середняк пішов у колгосп. І це є основою радикальних змін у розвитку сільського господарства, що становить найважливіше досягнення радянської влади» («Правда» від 7 листопада 1929 р.). Радянські дослідники хрущовського періоду критикували це твердження як помилкове, й мали в цьому рацію, однак пізніші вчені багато в чому погоджувалися із сталінською позицією (підтримуючи, зокрема, тезу, що володіння колгоспами невеликою частиною всієї орної землі якраз і викликало необхідність суцільної колективізації).

Наступ на селян різко активізувався. Ключовим моментом тут став листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Членам ЦК було заявлено: масова добровільна колективізація вже відбувається, після чого їх зобов'язали (зокрема, під тиском із боку Молотова — головного провідника політики Сталіна) протягом якихось тижнів чи місяців використати щонайменшу можливість для розв'язання аграрного питання раз і назавжди. Молотов закликав колективізувати сільське населення губерній і республік «уже наступного року», вимагав «рішучого наступу» вже в найближчі чотири з половиною місяці, застерігав проти проникнення «куркулів» у колгоспи: «Ставтеся до куркуля як до найхитрішого і все ще не розбитого ворога». Дав також зрозуміти, що матеріальні умови для здійснення колективізації не створені: «Розміри матеріальної допомоги не можуть бути дуже великими… все, що держава може дати, попри всі зусилля, це дуже мала сума». Замість цього ЦК закликав селян самих робити основні капіталовкладення. При всьому тому Молотов і далі гостро критикував «правих» за їхні обвинувачення партії «в будівництві соціалізму шляхом надзвичайних заходів, тобто шляхом адміністративних репресій».

У відповідь Риков зачитав заяву від себе та інших двох вождів «правих», в якій вони «зрікалися» своєї незгоди з більшістю, твердили, що не мають нічого проти прискорення темпів індустріалізації й колективізації, проти курсу «рішучих дій» щодо куркуля. Разом із тим Риков доводив: тактика «правих» забезпечила б «менш болісний шлях». Цю заяву гостро розкритикували цілий ряд промовців, включно зі Сталіним. Каяття