Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
У популярному «сільському романі» В. Бєлова «Кануны» (М., 1976) у похмурих тонах описуються часи кінця непу у Вологодській губернії. Виводяться, зокрема, образи «активістів». Рушійними мотивами вчинків одного з них — морально неповноцінної особи — є мстивість і підлість; він пише на односельчан анонімні доноси і взагалі всією своєю поведінкою викликає почуття огиди. «Він ні на кого не покладався, а вірив лише у свою власну владу й хитрість. І після того, як він повірив у це, в ньому вкорінилася думка: всі люди подібні до нього, і весь світ живе під знаком страху та влади, як він. Сила лежить в основі всього, але більша сила підкорює її, й люди зважають лише на силу. Вони бояться її».
Таким чином, партія не вбачала в сільських комуністах своїх абсолютно надійних союзників. Тому влітку 1929 р. для забезпечення хлібозаготівель у села знову були виряджені міські партійці (числом 100 тис.). Пізніше до них приєдналося, можливо, стільки ж інших урядових уповноважених. Лише на Північному Кавказі в сільську місцевість вирушили 15 тис. городян.
Перехід від етапу безпосереднього втручання партії (під виглядом «масової кампанії») в землеробські справи до наступного не виявився надто важким. Преса, виступи з публічної трибуни тощо вже підготували грунт для застосування самосудів над «класовими ворогами». Досвід 1928–1929 рр. показав: у тодішній суспільній атмосфері, створеній за допомогою «масових кампаній», ці самосуди цілком можуть виглядати — принаймні зовні — як масове, «народне» волевиявлення, а не як наслідок адміністративних заходів (справжній же настрій селянських мас мало кого обходив).
По суті, самосуд було вжито (звісно, в переносному значенні цього слова) й до політично розгромлених «правих», У червні 1929 р. Томського звільнили від обов'язків голови профспілок, у липні Бухарін був змушений облишити роботу в Комінтерні (щоправда, обидва поки що залишалися у складі політбюро ЦК ВКП(б)). Їхніх послідовників усунули з усіх важливих посад. А там дійшла черга й до рядових однодумців «правих». Чи багато їх було? Бухаріну так і не вдалося, подібно до «лівих», організувати свою опозицію, але, за сучасними радянськими дослідниками, його підтримували цілі місцеві парторганізації, і число виключених із партії «бухарінців» — або оголошених такими — досягло 100 тис., — проти 1,5 тис. «троцькістів» (тут доречно нагадати про такий факт: нова кризова ситуація з її істеричною суспільно-моральною атмосферою надзвичайно приваблювала ветеранів «лівого» крила в партії, й деякі з них — Преображенський, Радек і Смілга — порвали із Троцьким і підтримали Сталіна).
Посилюючи тиск на селянство, партія, зрозуміло, не нехтувала, хоча б у теорії, й економічними стимулами. Наприклад, «Правда» від 30 липня 1929 р. назвала брак товарів для села «однією з найсерйозніших перешкод». Та знову ж таки: в рішенні ЦК ВКП(б) від 29 липня 1929 р. відверто підкреслювалося: забезпечення селян продукцією підприємств «має переважно узгоджуватися з виконанням планів хлібозаготівель». Інакше кажучи, товари пропонувалися тільки в обмін на зерно, причому й тут слід було неодмінно керуватися «класовим підходом» (зокрема, в першу чергу «отоварювати» незаможника).
Однак настанова щодо такого стимулювання хліборобів, по суті, не виконувалася. Партія не бажала чекати, й політика примусу щодалі посилювалася. Ще 28 червня було ухвалено: селянина можна карати навіть за відсутності доказів «приховування» зерна; в разі невиконання норми хлібоздачі на нього треба накладати штрафи, а при несплаті податку — експропріювати. Інший указ, від того ж дня, передбачав такі покарання за «невиконання загальнодержавних розпоряджень»: спочатку штрафи, а у випадку повторної «провини» — тюремне ув'язнення на рік; таке ж «невиконання», але групове, тягло за собою ув'язнення строком на два роки з цілковитою або частковою конфіскацією майна та подальшим засланням. Щоб уникнути такого лиха, «куркулі» тепер розпродували свої господарства й переселялися до міст.
Крім усього іншого, влада намагалася використати й такі способи вилучення зерна, як «добровільні пожертвування». Так, у жовтні 1929 р. в українські села надійшла вказівка: протягом кількох днів кожне господарство мало додатково — «в добровільному порядку» — здати 20 пудів пшениці.
Фактичний хід подій у висвітлюваний період іноді досить важко реконструювати через підступну поведінку Сталіна. Так, він розгромив «правих», не входячи з ними в безпосередній особистий конфлікт; переконливо доводив, що (розпочата за його ж таємним наказом) «класова боротьба» начебто була свідченням «народного волевиявлення»; нарешті, обвинуватив «ухильників» у розпалюванні тих самих ексцесів, які насправді були неминучим наслідком його власної політики.
Чимало партійців дуже добре розуміли: боротьба провадиться не лише проти «куркуля», а й проти середняка, однак уважали це правильним, ленінським курсом, і саме таким його треба оголосити. Цьому заважало одне: з точки зору марксистської теорії даний курс трактувався як «лівий ухил». Отже, кожний пункт нової сталінської політики доводилося вбирати у відповідні шати комуністичної термінології. Перш за все надійного обгрунтування потребувала спровокована кремлівською верхівкою «класова боротьба на селі до переможного кінця». В конкретно-історичних умовах 1929 р. необхідно було зобразити середняка як нібито палкого прихильника колективізації. Тоді не було жодного партійного діяча, котрий обминув би цю проблему.
* * *
У такій обстановці світоглядної мішанини й фантазійних ідей, фактичних змін — попри збереження звичних словесних формулювань — напрямів політики, тощо партійні маси втрачали всякі орієнтири. З цього скористався Сталін, щоб оголосити перехід до прискореної колективізації (хоч ми й не можемо сказати напевне, коли в нього визрів цей намір).
На думку Карча, сталінський спосіб мислення у сфері аграрної політики можна розглядати в контексті повторного «відкриття» на початку 1929 р. «короткотермінової ефективності» примусових заходів, за допомогою яких можна було розв'язати й довготермінову структурну проблему. Шлях до цього логічно пролягав лише через «воєнізовану» економіку. Отже, колективізація сільського господарства (інакше кажучи, запровадження над ним тотального контролю) ставала просто неминучою. Цілком можливо, Сталін дійшов такого висновку після того, як «урало-сибірський метод» не спромігся довести свою абсолютну, стопроцентну надійність.
П'ятирічний план розвитку народного господарства передбачав створення протягом 1932–1933 рр. 5 млн колгоспів. Однак «Колгоспний центр» уже в червні 1929 р. ставив інші завдання: в 1930 р. колективізувати 7–8 млн господарств, протягом п'ятирічки колективізувати половину сільського населення, а також усуспільнити землю загальною площею втричі більшою, ніж визначалося в п'ятирічному плані (цим усім, по суті, вщент руйнувався аграрний розділ останнього). В листопаді й грудні вказані цифри
