Precedent UA — 2015 - Колектив авторів

Закону України «Про біженців», статті 1, 2, 3, 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».

Основні тези:

«…попри суттєві зміни обставин та очевидну відсутність підстав для тримання заявника під вартою, внаслідок встановленої Судом заборони видачі, національні суди декілька разів відмовлялися розглядати обґрунтованість її тримання під вартою, на підставі того, що було прийняте остаточне та таке, шо вступило в силу судове рішення… яке приписувало тримання заявника під вартою до закінчення процедури екстрадиції…. заперечуючи таким чином право заявника на перегляд законності її тримання під вартою…» (§ 67)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–95081

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1264584908

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Апеляційного суду Вінницької області від 30 серпня 2010 року, справи № 10–320/2010; 10-319/2010, судді: Дедик В. П, Старинець Ю. В. та Пікановський Б. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990935 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10990934.

Теза із рішень: «…в Україні відсутнє законодавче регулювання процесу екстрадиції, зокрема, спеціальна процедура затримання та тримання осіб під вартою з метою екстрадиції. На цій підставі тримання заявників під вартою з метою екстрадиції у рішеннях Європейського суду було визнано незаконним і таким, що прямо суперечить статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (право на свободу та особисту недоторканість), учасницею якої є Україна.».

Камишев проти України, № 3990/06, 20 травня 2010 року

Фактичні обставини справи: в 2003 році заявник був свідком в одній із кримінальних справ у Білорусі в ході кампанії «по боротьбі з корупцією та правопорушеннями з боку державних посадових осіб». Восени 2003 року працівники правоохоронних органів Білорусі чинили на нього тиск, щоб він надав покази проти колишнього заступника начальника митного комітету Білорусі, погрожуючи в разі відмови піддати його переслідуванню. В грудні 2004 року заявник приїхав до своєї бабусі до міста Житомира, Україна. На початку 2005 року він отримав посвідку на проживання в Україні. Водночас в Білорусі була порушена кримінальна справа відносно заявника і 7 липня 2005 року був виданий міжнародний ордер на його арешт. Заявника затримали в Житомирі 29 липня працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та помістили його до Житомирського ізолятору тимчасового тримання. 16 серпня Генеральна прокуратура України прийняла постанову про екстрадицію заявника, яка була оскаржена представником заявника до Печерського районного суду міста Києва. Скарга була задоволена 2 вересня того ж року і 8 серпня заявника звільнили. Генеральна прокуратура України оскаржила це судове рішення. 13 жовтня заявник був направлений на лікування до спеціалізованої нейрохірургічної клініки в місті Києві, однак він не пройшов лікування, а зник в невідомому напрямку і з того часу про нього немає відомостей. Апеляційний суд 10 листопада 2005 року скасував рішення суду першої інстанції, оскільки Печерський районний суд міста Києва не міг розглядати рішення про екстрадицію, так як це не в його юрисдикції.

Суд встановив, що були відсутні достатні юридичні підстави для тримання заявника під вартою з метою екстрадиції та систематичного перегляду законності його утримування.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 5 §§ 1 (f) та 4 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: Європейська конвенція про екстрадицію 1957 року, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року («Мінська Конвенція»).

Основні тези:

«Суд зазначає, що міжнародні документи свідчать про наявність серйозних побоювань щодо ситуації з правами людини в Білорусі, зокрема, у зв’язку з політичними правами і свободами…» (§ 44)

«Суд повторює, що раніше він вже зазначав відсутність в Україні ефективних національних засобів правового захисту у зв'язку з умовами утримання під вартою, і що це є структурною проблемою…» (§ 47)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–98784

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1275847076

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Новік проти України, № 48068/06, 18 грудня 2008 року

Фактичні обставини справи: 30 листопада 2006 року заявника затримали працівники міліції в місті Києві на підставі міжнародного ордеру на арешт, виданого Генеральною прокуратурою Білорусі. 1 грудня того ж року заявника було взято під варту за рішенням Печерського районного суду міста Києва. Заявник оскаржив це рішення, однак його апеляція була залишена без задоволення. 8 грудня 2006 року влада Білорусі звернулася до України з проханням видати заявника. Заступник Генерального прокурора України інформував Генеральну прокуратуру Білорусі, що заявника не буде піддано екстрадиції на тій підставі, що відповідно до українського законодавства обвинувачення, які були пред’явлені заявникові у Білорусі, не тягнуть за собою покарання у вигляді позбавлення волі. Відповідно 27 грудня 2006 року заявника звільнили з-під варти.

Суд встановив, що українське законодавство не передбачає, достатньо зрозумілої, чіткої та передбачуваної у своєму застосуванні процедури для екстрадиції осіб, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 5 § 1 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про