Precedent UA — 2015 - Колектив авторів

розслідування. 26 квітня 2004 року слідчий прийняв рішення про закриття кримінальної справи, так як діти не досягли віку кримінальної відповідальності, та висловив необхідність передачі справи до суду для застосування до них примусових заходів виховного характеру. 14 травня прокурор затвердив це рішення слідчого. Суд розглянув матеріали справи 4 лютого 2005 року та постановив обмежитися покаранням у вигляді винесення їм обом попередження. На момент винесення цього рішення у Суду не було відомостей щодо будь-якого оскарження.

Суд встановив, що поміщення заявників до приймальнику-розподільнику для неповнолітніх було незаконним.

Представник заявника в Суді: адвокат Роман Мартиновський.

Суд визнав порушення статті 5 § 1 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 7–3, 447 Кримінально-процесуального кодексу України, статті 6, 7 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 року, п. п. 1.1, 1.2, 1.3, 5.1,5.2 Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ № 384, затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13 липня 1996 року.

Основні тези:

«Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності… Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d')…» (§ 39)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–102362

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1294677447

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Корнейкова проти України, № 39884/05, 19 січня 2012 року

Фактичні обставини справи: 19 квітня 2005 року 14-ти річну заявницю затримали вдома у матері працівники Дзержинського районного відділку міліції міста Харкова. Міліціонери склали протокол затримання, в якому вказали, що її затримують за підозрою у вчиненні замаху на грабіж у січні 2005 року та у зв’язку із тим, що вона вчинила тяжкий злочин і може втекти. Адвокат заявниці 21 квітня подав скаргу до суду. Того ж дня слідчий надав суду клопотання про взяття заявниці під варту. І суд задовольнив прохання слідчого, мотивувавши це тим, що вона підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, приховувалася від слідства, в результаті чого була оголошена в розшук, її мати була позбавлена батьківських прав та не могла забезпечити її явки в судові органи, так як сама є судимою та має алкогольну залежність. Також суд вказав на негативну характеристику на заявницю із школи-інтернату, де вона офіційно перебувала, а саме, що вона має схильність до втеч та має проблеми з поведінкою. Захисник заявниці оскаржив це рішення суду, вказавши, зокрема, що вона хворіє на туберкульоз. Апеляційний суд 25 квітня 2005 року відхилив скаргу адвоката заявниці без її присутності, а лише за участі її захисника. В той же час Дзержинський районний відділок міліції призупинив розслідування кримінальної справи у зв’язку із станом здоров’я заявниці, вказавши, що всі слідчі дії на той момент уже були проведені. З часом розслідування декілька разів відновлювалося та припинялося. 18 травня суд вирішив направити заявницю на стаціонарне психіатричне обстеження. Прокурор санкціонував 30 травня дострокове звільнення заявниці з-під варти під підписку про невиїзд, посилаючись на її захворювання на туберкульоз та вона потребувала стаціонарного лікування. У невстановлений день заявницю направили на психіатричне обстеження. 24 червня її було виписано із зазначенням, що вона не має ніяких психічних розладів.

Суд встановив, що національна влада не навела достатніх підстав для накладення на чотирнадцятилітню заявницю міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, яка відповідно до міжнародних та національних норм повинна застосовуватися лише як крайній захід; саме апеляційний суд вперше вивчив факти на користь звільнення заявниці з-під варти, тому відмова суду забезпечити явку заявниці без якого-небудь прийнятного пояснення на судове засідання 25 квітня 2005 року завдала шкоди справедливості розгляду судом правомірності її утримання під вартою; заявниця не мала можливості отримати компенсацію за своє незаконне затримання, оскільки національні суди не визнали факт її арешту незаконним.

Представник заявника в Суді: адвокат Геннадій Токарев.

Суд визнав порушення статті 5 §§ 1 (с), 3, 4 та 5 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: стаття 29 Конституції України, статті 106, 115, 148, 149, 165–2, 205, 434 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статті 1, 2, 3, 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».

Основні тези:

«Суд повторює, що, коли справа стосується позбавлення волі, особливо важливо дотримуватися загального принципу правової визначеності. Тому вкрай важливо, щоб умови для позбавлення волі були чітко визначені в національному законодавстві, і щоб саме законодавство було передбачуваним у своєму застосуванні і відповідало нормі «законності», встановленої Конвенцією, нормі, яка вимагає, щоб всі права були визначені досить точно, щоб дозволити особі — у разі необхідності, при відповідній консультації — передбачити, до розумного ступеня, наслідки, які може спричинити за собою дана дія» (§ 33)

«Суд зазначає, що для того, щоб позбавлення волі вважалося вільним від свавілля, недостатньо, щоб цей захід застосовувалася відповідно до національного законодавства, воно також повинно бути необхідним в конкретних обставинах» (§ 42)

«…під час оцінки особистості заявниці національні