Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

нація може “перетравити”, асимілювати мільйони українців, білорусів і литовців, зробити з них автентичних поляків. Не входячи в деталі, можемо сказати з цілою певністю, що ця концепція була наскрізь нереальна й фантастична, вона перецінювала сили польського народу й рівночасно грубо недооцінювала динаміку українського, литовського й навіть білоруського національних рухів. Під оболонкою етнічного націоналізму бачимо тут відгомін концепції “історичної” Польщі. Якщо, мовляв, старій польській шляхті вдалося асимілювати литовську й руську шляхту, то чому новітній польській нації не повинно бути можливо асимілювати український, білоруський і литовський народи (які розглядалися як щось з природи нижче й неповноцінне)? Нема сумніву, що саме ця фатальна концепція панувала, свідомо чи несвідомо, в мисленні польського громадянства за міжвоєнної доби та що її дотримувалися не тільки “ендеки”, але що фактично прийняв її теж табір Пілсудського. Українському народові вона спричиняла багато зла, але й саму Польщу загнала в небувалу національну катастрофу, включно з її теперішнім положенням, як “сателіта” Росії. Все питання в тому, чи польська політична думка зуміла витягнути відповідні висновки з досвіду історії, чи “поляк мудрий по шкоді”. Дуже можливо, що ключ до кращого майбутнього Східньої Європи саме в польсько-українських відносинах. Бо наладнання відповідної співпраці між Польщею та Україною може створити “Архімедову точку”, з якої буде можливо підважити теперішню гегемонію Москви. Але для цього краще не викликати привидів історичної, “ягайлонської” Польщі, що її пам’ять асоціюється у свідомості українського народу переважно з негативними реакціями та яка в польському народі може пробуджувати імперіялістичні забаганки, шкідливі для самої Польщі.

УКРАЇНСЬКІ ВІДПОВІДІ НА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ{48}

Петрові Равичу, товаришеві моєї молодості

Протягом XIX ст. політика провідних європейських націй щодо єврейського питання зосереджувалася на емансипації й асиміляції. Панівна тоді філософія лібералізму вимагала скасувати правові обмеження, накладені на євреїв за старого режиму; у відповідь від євреїв потайки сподівалися, що вони інтегруються в національну спільноту корінних націй і стануть англійцями, французами або англійцями юдейського віросповідання.

Цю програму асиміляції загалом прийняли, хоча й не без певних застережень і побоювань, єврейські кола в західних країнах: Двоїста ідея емансипації й асиміляції була непереборною, позаяк здавалося, що їй немає розумної альтернативи.

Асиміляція стала також метою деяких східноєвропейських націй, зокрема поляків та угорців. Навіть у другій половині XIX ст. польське й угорське суспільства все ще були переважно суспільствами поміщицькими, але стала очевидною потреба національної буржуазії. Польські й угорські патріоти, які поєднували пристрасний націоналізм із ліберально-демократичними симпатіями, висунули ідею, що процес творення середнього класу можна прискорити шляхом асиміляції інших меншостей, які традиційно становили основну масу міського населення: німців та євреїв. Цю програму в широких масштабах з безперечним успіхом здійснювали угорці, коли в результаті австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над Угорщиною перейшов до рук мадярської панівної верстви.

Так само у Польщі голова цивільної адміністрації т. зв. Конгресової (підросійської) Польщі Вєлопольський надав євреям рівні громадянські права. У своїй програмовій промові до євреїв Вєлопольський ясно заявив: він очікує, що вони стануть польською буржуазією[80]. У той же самий час національно-демократичне підпілля, яке озброювалося для антиросійського повстання, намагалося забезпечити взаємодію з євреями щедрими обіцянками братерства у майбутній відродженій Польщі[81].

Однак програма емансипації й асиміляції, яка давала задовільні результати в західно-європейських країнах, зіткнулася з додатковими труднощами у Східній Європі, серед таких націй, як польська й угорська. На Сході єврейське населення було набагато чисельнішим аніж на Заході. Навіть якби вони цього хотіли, великі й компактні єврейські меншості не були спроможні прийняти en masse звичаї та спосіб життя корінних націй. Це означало, що, на відміну від Заходу, асимілювалася лише частина єврейського населення. Єврейська спільнота зазнала внутрішнього поділу. У блискучому Будапешті можна було побачити засимільованих із витонченими манерами “мадярів єврейської віри”, тоді як у лісовій глушині Словаччини або Закарпаття єврейська маса й далі жила згідно з традиційними заповідями Талмуду[82].

Один із дослідників польської історії XIX ст. писав:

“Величезна більшість євреїв залишилась, однак, поза польським суспільством... Ті родини з єврейської інтелігенції, які одержали польську освіту, асимілювалися швидко і в польській культурі знаходили духовну атмосферу високої вартості Польський позитивізм сімдесятих і вісімдесятих років (XIX ст.) теж великою мірою опирався на євреїв... Одначе, ті ідеї рідко доходили до мас, і занурені в темноту, ті маси займалися ремеслом і торгівлею, а в малих містечках — посередництвом, зустрічаючись із конкуренцією польського новозароджуваного середнього стану”[83].

Тут ми торкаємося другої великої перешкоди, з якою стикалася асиміляційна програма. Місцева буржуазія, з якою, як припускалося, мали злитися засимільовані євреї, ставала родючим грунтом для антисемітизму, що живився, звичайно, мотивами економічної конкуренції.

Цей короткий опис деяких загальних характерних рис єврейського питання у Східній Європі дасть нам змогу зрозуміти особливості української ситуації. В Україні, на відміну від інших країн, про асиміляційну програму не могло бути й мови. Україна не мала навіть зародків національної буржуазії, які були в поляків та угорців. Таким чином, євреї не мали з ким асимілюватися. Існувало лише велетенське море селянства та невеликі групи інтелігенції, які були активними членами й речниками національного руху. Єврей з містечка чи села жив у тісному симбіозі з українським селянином, але про перетворення його самого на селянина не йшлося. Будь-яка можлива асиміляція була б на користь російському або зрусифікованому (у західних частинах України — польському чи сполонізованому) міському населенню. Навряд чи українські патріоти могли прихильно дивитися на такий розвиток подій.

Тому перед лідерами українського руху стояло завдання — сформулювати такий підхід до єврейського питання, який, з необхідності, не мав бути асиміляційним. Така програма справді була вироблена і, як я сподіваюся показати, програма досить смілива й оригінальна.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841–1895). Повне висвітлення його поглядів на єврейське питання вимагало б розгляду його загальної політичної філософії, що є неможливим у межах цієї статті. Досить буде сказати, що мислення Драгоманова поєднувало в собі послідовний лібералізм і конституціоналізм із поміркованим соціалізмом немарксистського, ревізіоністського гатунку. Наріжним каменем його мислення був принцип федералізму, який мав для нього універсальне значення. Специфічно українських національних цілей він сподівався досягти шляхом поступової федералізації Російської й Австрійської імперій. Палкий патріот, Драгоманов убачав єдиний надійний фундамент української справи в універсальних ліберальних поступових ідеях[84].

Драгоманова дуже турбували стосунки України з її сусідами: Росією, Польщею, Німеччиною і балканськими слов’янами. Він намагався сформулювати програму, яка