Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Можна потішатися думкою, що принаймні впродовж короткого часу в теперішньому сторіччі поляки й українці були союзниками і товаришами по зброї. Але такі сентиментальні міркування не звільняють від необхідності критичного погляду на Варшавський договір та його політичні наслідки.

Польський еміграційний історик Каміл Дзєвановський недавно запропонував таке виправдання політики Пілсудського у 1920 р.:

“План Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшовизм роздрібленням його територіальної бази, колишньої царської імперії, шляхом прямого, буквального застосування Вільсонових і Ленінових принципів самовизначення усіх національностей колишньої царської імперії. Він ставив за мету розщепити радянську російську експансію у самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію in statu nascendi вздовж вертикальних або ж національних зв’язків. Таким шляхом Пілсудський надіявся створити новий баланс сил у Східній Європі”[70].

Самоочевидною відповіддю на це виправдання є те, що Польща, яка прагнула приєднати великі етнічно непольські території, не була надійним захисником “прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення.

Політику Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку, він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого — своїм завоюванням Східної Галичини знищив шанси на українську самостійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Пілсудський сам як поляк із східних окраїн був політичним епігоном давньої Речі Посполитої. Стосовно хваленого федералізму Пілсудського, його справжнє значення було точно оцінено добре поінформованим польським журналістом і політичним коментатором Станіславом Мацкевичем, який сам був ревним пілсудчиком:

“[Пілсудський] вірив, що сусідні до Польщі країни, звільнені від Росії Польщею, легко підпадуть під польський вплив, і що поляки у відповідний час зможуть полонізувати їх так само, як польська шляхта старої Речі Посполитої сполонізувала Литву і Русь... Пілсудський вірив, що народи, які увійшли у федерацію з нами, швидко перетворяться у поляків”[71].

Анахронічна традиція Речі Посполитої, яка визначала великодержавну позицію Польщі та її панування над Литвою, Білорусією і половиною України, стояла на перешкоді широкого примирення й співпраці між поляками та їхніми безпосередніми східними сусідами. Програма політичних противників Пілсудського, національних демократів, хоч як нереалістична і навіть морально відразлива в дечому іншому, мала принаймні перевагу послідовності. Національні демократи проповідували етнічно однорідну польську національну державу, яка мала бути досягнена асиміляцією слов’янських меншостей і вигнанням євреїв; щодо українців, яким національні демократи відмовляли в статусі нації, вони були за поділ України між Польщею і Росією[72]. У польській політичній практиці програма національних демократів взяла верх над грандіозними, але туманними і внутрішньо суперечними, нібито федеративними концепціями Пілсудського.

Польсько-український альянс 1920 р. настав у час, коли Україна вже була виснажена після трьох років революції та громадянської війни. Варшавський договір не був партнерством між рівними: він радше встановлював польський протекторат над Україною. На підставі умов договору Петлюра був змушений зректися українських претензій на Східну Галичину й Волинь. Багато українських патріотів зрозуміло тоді, що ця домовленість може довести до три-поділу їхньої країни: на Галичину й Волинь, анексовані Польщею, українські землі на схід від Дніпра, включені надалі в російську орбіту, і малу українську республіку на Правобережжі, яка б могла з трудом утримуватися під польським протекторатом[73]. Не диво, що такі перспективи не викликали ентузіастичної реакції з боку українського суспільства. Майже всі галицькі українці вважали Варшавський договір зрадою їхньої батьківщини, а східні українці лівих переконань, включно з такими колишніми світочами Центральної Ради, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, воліли орієнтацію на пролетарську Москву, ніж на Варшаву поміщиків і капіталістів. Слід відмітити, що в 1920 р. Євген Коновалець, завзятий антикомуніст, військовий командир з великими заслугами з часу боротьби України за самостійність і майбутній засновник впливової Організації Українських Націоналістів, дораджував нейтральність українців у війні між двома імперіалізмами, радянським і польським, за володіння Україною. Коновалець очікував, що перемога Радянської Росії над Польщею приведе в результаті до консолідації усіх українських земель в одному політичному організмі, радянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського договору в Європі — говорячи по суті, він очікував ситуації, вражаюче подібної до тої, яка насправді виникла після другої світової війни, через чверть сторіччя[74]. У підсумку найласкавіше слово, яке можна сказати про польсько-український альянс 1920 р., — це те, що як і Гадяцька унія 1658 р., з якою його часом порівнювали, він прийшов запізно.

Обговорюючи нещасний перебіг польсько-українських взаємовідносин під час революційної доби 1917–1921 рр., я склав головну вину на польську сторону. Але й українці спричинилися до невдачі в досягненні порозуміння, яке витримало б випробування життя. Українці мали, в основному, “рацію” у спорі з поляками, спираючи свою територіальну програму на етнічний принцип, а не на сумнівні історичні претензії. Весь напрям історичного розвитку в Центральній і Східній Європі вказував на перемогу етнічного самовизначення над історичним легітимізмом. Проте навіть “правильний” принцип слід застосовувати розсудливо і гнучко, беручи до уваги справжнє співвідношення сил. Українські провідники революційної доби грішили надмірною штивністю і доктринерською ментальністю. Було кілька можливостей компромісу з Польщею, які українці прогайнували.

Так, було поважною помилкою з боку українських делегатів під час мирних переговорів у Бересті-Литовському в січні і лютому 1918 р. домагатися включення Холмщини до Української Народної Республіки. Ця територія, розташована на захід від Бугу, була населена українською етнічною більшістю, однак панували там польські впливи. Володіння Холмщиною не мало вирішальної ваги для української державності, проте годі було очікувати, що навіть помірковані поляки примиряться із втратою території, яка вже сто років становила органічну частину Конгресового королівства. Польська громадська думка одноголосно засудила Берестейський договір (в якому Польща не брала участі), і ця справа спричинилася до загострення польсько-української ворожнечі[75].

Через рік, 28 лютого 1919 р. місія Антанти, з французьким генералом Бертельмі на чолі, запропонувала перемир’я, яке б припинило війну між поляками і українцями в Галичині. Українські сили мали відступити на лінію перемир’я. Взамін Західноукраїнська Народна Республіка мала бути визнана Антантою і отримати допомогу для боротьби проти Радянської Росії. Ці умови потягали за собою тяжі жертви для України: залишення близько третини етнічно української Східної Галичини, включно зі столицею Львовом; більшість цієї території була тоді насправді під українським контролем. Все ж таки, з уваги на загальну безнадійну ситуацію — дипломатичну і стратегічну ізоляцію України, війну на два фронти (проти Польщі і Радянської Росії) та нестачу боєприпасів, — відкинення пропозицій