Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Революційна доба, яка прийшла слідом за першою світовою війною, довела до цілковитого перетворення Східної Європи. З перспективи польсько-українських взаємин особливо важливими є три епізоди років 1917–1921: національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р., польсько-українська війна за Східну Галичину в 1918–1919 рр. та союз між Польщею Пілсудського та Україною Петлюри проти Радянської Росії в 1920 р.
У 1917 р. Центральна Рада — революційний парламент України — намагалася здобути довір’я і підтримку національних меншостей, надаючи їм щедру культурну автономію[64]. У липні того ж року Центральна Рада запросила представників трьох найбільших меншостей України — росіян, поляків і євреїв — вступити до Ради. У складі першого українського уряду — Генерального Секретаріату — Рада створила Секретаріат (Міністерство) міжнаціональних справ; один з його відділів був резервований для польського заступника секретаря. Після проголошення Української Народної Республіки 20 листопада 1917 р. польський відділ Секретаріату міжнаціональних справ став окремим міністерством, яке мало керувати мережею польських шкіл та культурних установ. Польський очевидець ствердив, що ставлення українського уряду до освітніх та культурних потреб польської меншості було таке доброзичливе, що “кращого годі собі уявити”[65]. Члени польської меншості загалом ставилися прихильно до національного відродження України і до української державності. Проте соціальне питання викликало тертя. Радикальна соціальна політика Центральної Ради збуджувала побоювання і протести з боку польських власницьких елементів. Поширення аграрних заворушень восени 1917 р. вдарило по польських землевласниках на Правобережній Україні. Тому лише поляки лівої і соціалістичної орієнтації, меншість у своєму власному суспільстві, активно співпрацювали з урядом Центральної Ради. Незважаючи на ці труднощі, політика Центральної Ради у відношенні до національних меншостей являє собою позитивний епізод в історії польсько-українських взаємин.
Розпад Австро-Угорщини дав поштовх до польсько-української війни за Східну Галичину[66]. Це було пряме продовження політичної суперечки між галицькими поляками й українцями, яка почалася 70 років раніше, в 1848 р. 1 листопада 1918 р. українці захопили владу у всій Східній Галичині, тепер офіційно переіменованій на Західноукраїнську Народну Республіку. Однак поляки відмовилися прийняти до відома fait accompli. У столиці краю, де польський елемент мав локальну перевагу, поляки підняли збройне повстання проти української держави. Вуличні бої у Львові незабаром розгорілися в повну польсько-українську війну. Воєнні операції тривали до липня 1919 р., коли Українська Галицька Армія була витиснута з Західної України на середньо-східну або наддніпрянську, яка раніше була частиною Росії.
Яка була функція польсько-українського конфлікту в загальній історії української революції? Відомий польський публіцист міжвоєнної доби Адольф Бохенський пропонував таку відповідь: “Польсько-українська війна була безсумнівно одною з головних причин невдачі української справи в тих роках (1918–1919). Коли б принаймні частина сил і засобів, які українці змарнували у Східній Галичині, була вжита над Дніпром, це вистачало б для створення там досить міцної української держави”[67]. Бохенський мав рацію, що війна на два фронти була понад силу української нації. Та обставина, що Україна без жодної підтримки ззовні мусила вести війну водночас проти Радянської Росії і Польщі (і в додаток проти Білої армії генерала Денікіна), була головною причиною невдачі українських стремлінь до самостійності. Проте Бохенський не бере до уваги двох речей. По-перше, українці самі не вибрали війни з Польщею. Війну накинула українцям Польща своїм наїздом, своєю рішучою волею прилучити до себе Східну Галичину, де українці, безсумнівно, становили солідну більшість. По-друге, якщо Бохенський вважав, що українці з політичних причин повинні принести в жертву Галичину, щоб зосередити всі свої сили проти свого головного противника — Радянської Росії, то його аргументація недооцінює ключової ролі Галичини для життя цілої української нації.
До історії української революції звичайно підходять, з очевидних причин, з перспективи українсько-російських взаємин. Проте сповидно другий західний фронт не був насправді другим. Завдяки відносно високому рівневі національної свідомості і громадянській дисципліні свого населення мала Галичина становила в той час “ядро” всієї української нації. Тому збереження галицької бази було conditio sine qua non самостійної України, особливо, якщо б конфронтація України з Росією мала мати будь-які перспективи на успіх. Інтервенція Української Галицької Армії, яка була неподатлива на комуністичну підривну роботу на середньо-східній Україні, могла б, найправдоподібніше, змінити співвідношення сил у війні між Україною і Радянською Росією на користь першої. Сприятливим моментом для такої інтервенції була зима 1918–1919 рр. або рання весна 1919 р. Обидві українські держави, Українська Народна Республіка (середньо-східна Україна) і Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина), 22 січня 1919 р. проголосили об’єднання. Але західноукраїнські сили не могли воювати на антиросійському фронті, бо були зайняті обороною своєї галицької батьківщини проти польського наїзду. Коли Українська Галицька Армія врешті з’явилася в середньо-східній Україні в липні 1919 р., вона ще мала там відіграти важливу військову роль у ході наступних кількох місяців[68]. Однак тоді вже було запізно на українську перемогу: Червона Армія і Біла армія Денікіна стали тим часом надто сильними. Що більше, Польща здобула твердиню українського національного руху, і тому Галичина не могла надалі бути політичною і стратегічною базою в боротьбі України проти Росії.
Суттю дотеперішньої аргументації є те, що польська агресія проти Східної Галичини означала для України більше, ніж звичайну втрату однієї провінції. Насправді це означало знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після першої світової війни. Слід підкреслити цей момент, тому що навіть сьогодні недооцінюється справжньої історичної функції польсько-української війни 1918–1919 рр.
Звернімося тепер до третього пам’ятного епізоду польсько-українських взаємовідносин під час революційної боротьби. 22 квітня 1920 р. Польська Республіка та Українська Народна Республіка, головами яких були тоді Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра, підписали у Варшаві договір про альянс, спрямований проти Радянської Росії[69].
Дальший хід подій загальновідомий. Після драматичної кампанії, під час якої спершу польські та петлюрівські війська зайняли Київ, а дещо пізніше Червона армія вступила в передмістя Варшави, і після того, як “чудо над Віслою” врятувало польську державу, Польща і Радянська Росія досягли компромісного полагодження справи: Ризьким договором 18 березня 1921 р. обидві держави поділили Україну (а також Білорусію). Польща втримала
