Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Поляки хотіли залишити велику частину території Галичини в українських руках як базу для операцій Галицької Армії на Наддніпрянській Україні. Оскільки шанси на перемогу Галицької Армії [над Польщею] були рівні нулю„, логіка історії вимагала, щоб українська сторона прийняла умови, запропоновані місією Бертельмі. Відкинення цих умов і полишення розв’язання цього конфлікту на “кров і залізо” виявилося фатальним, бо “кров і залізо” не могли вирішити питання інакше, як воно в дійсності було вирішене”[76].

Третя нагода польсько-українського компромісу постала на початку 1921 р. Східна Галичина була вже під польською окупацією від літа 1919 р., але вона ще не була легально включена в Польську Республіку, оскільки держави Антанти застерегли за собою остаточне рішення щодо майбутнього статусу цієї території. Міжнародне становище Польщі було нестійке з огляду на ще не закінчену польсько-радянську війну і конфлікт з Німеччиною за Сілезію і Східну Прусію. У тих обставинах польський уряд таємно звернувся до західноукраїнського екзильного уряду у Відні, з Євгеном Петрушевичем на чолі. Поляки запропонували Петрушевичеві широку автономію Східної Галичини в рамках польської держави з умовою, що український провід погодиться на таке вирішення справи і припинить завдавати клопотів Польщі на міжнародній арені. Уряд Петрушевича зразу відкинув цю пропозицію, очікуючи, що всесильна Антанта врешті примусить Польщу визнати право українського народу на повну самостійність[77]. Такі нереалістичні надії не могли бути здійснені: 14 березня 1923 р. Рада послів у Парижі, діючи від імені держав Антанти, присудила Польщі суверенітет над Східною Галичиною. Невідомо, чи Польща була б насправді виконала обіцянки, дані Петрушевичеві; з огляду на історичний досвід українські підозріння щодо польських намірів були, може, не цілком безпідставні. Але слід також визнати, що українська непоступливість була на руку польським шовіністичним елементам, які противилися будь-яким поступкам і порозумінню з українцями.

Пора зробити висновки. Існує вражаючий і тривожний паралелізм між перебігом польсько-українських взаємовідносин у XVII–XVIII ст. і в XX ст. Ризький договір 1921 р. нагадував Андрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України між Росією і Польщею. Паралелі можна продовжувати. У 18 ст. Правобережна Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати про Галичину й Волинь у 20-их і 30-их роках XX ст. Остаточний результат був також подібний в обох випадках: Польща, яка вперто відмовляла віддати західноукраїнські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або Радянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське панування Отже, нездібність поляків і українців по-приятельськи розв’язати свої розходження вже двічі спричинила знищення України і Польщі і мостила шлях російському тріумфові.

Я не спиняюся на історії польсько-українських взаємовідносин у міжвоєнній добі. Досі не з’явилося жодного наукового дослідження політики Другої Речі Посполитої по відношенні до її недобровільно приєднаних українських громадян або про розвиток українського суспільства у Польщі між 1919 і 1939 рр.[78] Ця тема надто важлива і болюча, щоб збути її будь-чим; слід радше залишити її дослідженням майбутніх істориків і політологів. Проте я не можу втриматися, щоб не зацитувати відомий вислів Талейрана: “Це гірше, ніж злочин, це — дурість”. Я думаю, що ці слова можуть служити як мото до ще не написаної історії польсько-українських взаємин між Ризьким договором і кінцем другої світової війни.

Як я вже згадував, першим кроком у східній експансії Польщі було зайняття Галицького князівства в 1340 р. Через три сторіччя революція Хмельницького стала сигналом польського відступу з України. Цей відступ був закінчений після дальших 300 років, в роках 1939–1945. Таким чином одна доба польсько-українських взаємин, яка тривала 600 років, закінчилася, і стоїмо тепер на початку нової доби. Що принесе вона обом народам? Чи поляки і українці будуть здібні навчитися чогось із трагічного досвіду минулого?

Об’єктивні обставини, як здається, сприятливі польсько-українському порозумінню під сучасну пору. Теперішній кордон між Польською Народною Республікою та Українською РСР збіжний з етнічною границею. Невеликі меншості, які залишилися по обох боках, не являють собою вже поважної політичної проблеми. Варто відмітити, що кордон після 1945 р. близький — з деякими змінами на користь Польщі — до того, який існував у середньовіччі, перед 1340 р. Нова геополітична реорієнтація Польщі на Захід і повернення територій, втрачених перед віками на користь Німеччини, закінчили, надіймось, що назавжди, традиційний польський наступ на Схід. Таким чином зникла головна причина давніх конфліктів між польським і українським народами.

Соціологічні і культурні зміни також вказують шлях до кращого взаємного польсько-українського зрозуміння. Зріст секуляризму, з одного боку, і поширення екуменічного духу, з другого, зменшило важливість релігійного бар’єру між поляками і українцями. Одночасно обидва суспільства стали більш подібними у своїх соціальних структурах. Україна великою мірою зіндустріалізувалася і зурбанізувалася, і не слід українців надалі вважати селянською нацією. Поляки, зі свого боку, позбулися чимало рис, притаманних шляхетській традиції. Отже класові конфлікти і ресентименти не ускладнюватимуть надалі відносини між обома народами. Усунення цих перешкод уможливить більш приязну оцінку спільних елементів у культурній спадщині обох народів і спричиниться до більш інтенсивного культурного обміну в майбутності.

Що найважливіше, Польща і Україна мають сьогодні, та, ймовірно, матимуть ще довго у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Систематична, далекосяжна співпраця між поляками й українцями створює надію на зміну теперішнього співвідношення сил у Східній Європі. Не тут місце на обговорювання практичних деталей. Зацікавлених дозволю собі відіслати до програми, так блискуче сформульованої покійним Юліушем Мєрошевським[79].

І ще одна кінцева пересторога. Як часто бувало в минулому, Польща є сьогодні знову у відносно (хоч тільки відносно) більш вигідному становищі, ніж Україна. І Польща, і Україна є поневолені імперською системою Радянської Росії, але статус Польської Народної Республіки виразно вищий, ніж статус Української Радянської Соціалістичної Республіки. Як у час великого монгольського наїзду, саме існування українського народу загрожене в СРСР, тоді як Польща, хоч контрольована Москвою і їй підпорядкована, ще користується зовнішніми атрибутами суверенітету і майже повнотою національного життя. Існує потенційна небезпека, що, як і в минулому, Польща може піддатися спокусі надужити своєї більшої сили, відновляючи територіальні претензії на українські землі, саме тоді, коли вся енергія українського народу буде потрібна для вирішального розрахунку з Росією. Надіймось і молімось, що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і український народ, і польський.

ЗАУВАЖЕННЯ ДО КОМЕНТАРЯ ПРОФЕСОРА