Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Впродовж усього XIX і початку XX ст. здавалося, що Польща і Україна є в подібній ситуації, оскільки обидві країни не мали державної самостійності і обидві були під пануванням тих самих чужих держав — Росії та Австрії[45]. Можна було очікувати, що ці спільні обставини будуть сприяти польсько-українській співпраці. Насправді, однак, до польсько-українського порозуміння ніколи не дійшло, принаймні в будь-якому політично істотному значенні. Спорадичні спроби угоди між польськими і українськими групами були цілковито затьмарені глибокою взаємною недовірою і невпинною боротьбою.
Схожість у становищі залежної Польщі і України була майже очевидна. Глибокі і більш вагомі в історичному розрахунку були великі відмінності між обома народами — у суспільній структурі, культурній спадщині і в результаті — в різному їх трактуванні панівними великодержавами. Хоч Європа XIX ст. не знала незалежної Польщі, ніхто ніколи не заперечував існування окремої польської нації. Європейська громадськість та й самі держави, які брали участь у поділах Польщі, вважали за самозрозуміле існування окремої польської національності. Уряди Росії, Австрії і навіть Прусії чинили в різні часи важливі політичні і культурні поступки полякам. Однак царська Росія послідовно заперечувала саме існування української національності і трактувала “малоросіян” як племінне відгалуження російської нації. В результаті царський уряд душив навіть цілком невинні, неполітичні вияви української культурної самобутності, вважаючи їх підривними для єдності Росії. Австрійський уряд, правда, визнавав від 1848 р. існування “русинської” національності. Проте Відень, звичайно, звертав мало уваги на своїх українських підданих і був схильний приносити їхні права і вимоги в жертву сильнішим полякам. На Заході лише небагато науковців знало про етнічну різницю між українцями та іншими слов’янами. Європейські державні діячі і ширша публіка нічого не знали про українську проблему.
Разюча різниця статусу обох народів мала свої соціологічні причини[46]. Традиційна польська вища шляхта пережила розвал давньої Речі Посполитої. Польська аристократія і землевласницька шляхта надалі репрезентували національну справу аж до другої половини XIX ст. Україна, натомість, через несприятливі історичні обставини, втратила свої вищі верстви, нащадки яких зросійщилися або спольщилися. Українська національність була практично зведена до селянства[47]. Слід пам’ятати, що в Австрійській імперії кріпацтво проіснувало до 1848 р., а в Російській — аж до 1861 р. Щойно наприкінці XIX ст. і на початку XX ст. українські маси починають виходити поволі і боляче з гнітючого стану безправ’я, соціального і економічного гноблення, неписьменності і браку модерної громадянської та національної свідомості. Міста України населювали чужі, російсько-єврейські або польсько-єврейські групи. Недоліки української суспільної структури знаходили деяку компенсацію в живучості української народної культури, яка була правдоподібно вища від польської. Легкість, з якою сотні тисяч польських селянських колоністів непомітно асимілювалися з українським оточенням, підтверджує цей здогад[48].
Отже, як і в XVII ст., соціальний чинник ускладнював взаємини між поляками та українцями. Звичайно, не всі поляки були шляхетськими землевласниками і не всі українці були селянами. Але в тих районах, де поляки і українці стикались — у Східній Галичині та на Правобережжі — антагоністичні соціальні групи репрезентували дві національності. Спадщина шляхетської традиції залишила глибокий слід на звичаях і свідомості польської буржуазії та інтелігенції, які поступово переймали керівництво польського суспільства. Натомість постаюча українська інтелігенція була переважно плебейського походження і просякнута народницькою ідеологією. Освічені поляки і українці, справжній життєвий рівень яких був у значній мірі часто подібний, різко відрізнялися стилем життя і вартостями. Польський інтелігент схильний був уважати українського відповідника за невиховану людину, а український інтелігент думав про польського, як про пихатого і зарозумілого. Так, отже, традиційна ненависть між польським шляхтичем і українським козаком та гайдамакою надалі забарвлювала відносини між обома народами. Ці почуття посилилися через письменників по обох боках, які радо викликали, хоч з протилежних точок зору, спогади минулих польсько-козацьких конфліктів. Досить пригадати з одного боку поеми Шевченка і “Тараса Бульбу” Гоголя, а з другого незвичайно популярний історичний роман Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”.
Найбільшою перешкодою польсько-українського порозуміння була неспівмірність національно-політичних програм обох сторін у самій своїй основі. Новітня українська політична думка спиралася на поняття етнічної національності та етнічно-мовних границь. Це не обов’язково означало політичне самостійництво. Більшість українських політичних мислителів і публіцистів XIX ст. не виходила поза вимогу культурного самовиявлення та обмеженого самоуправління для українського народу в межах існуючих імперій, Росії та Австро-Угорщини. Проте коли українська політична думка засвоїла ідею самостійної державності, вона передбачувала, що майбутня українська держава охопить усі землі, на яких більшість населення говорить українською мовою. Натомість польські політичні ідеології базувалися на концепції історичного легітимізму. Польські патріоти були згодні в тому, що поділи, які поклали край давній Речі Посполитій, були нестерпними актами насильства і грабунку. З цього логічно виникало, що ці патріоти розуміли відродження Польщі як restitutio ad integrum, тобто віднову історичної Речі Посполитої в її кордонах з-перед 1772. Українські і польські територіальні претензії були настільки цілковито суперечні, що примирення через будь-який прагматичний компроміс було неможливе.
Польські патріоти різних політичних відтінків поділяли одну і ту ж програму відновлення Польщі в її історичних кордонах. “Незважаючи на свій власний лінгвістичний націоналізм, польські демократи не визнавали того, що плекання окремішньої мови може привести литовців, латвійців і русинів до виставлення політичних вимог приблизно такого ж характеру, як і їх власні”[49]. Одна із полемічних статей у консервативному польському еміграційному журналі радила лідерам українського руху наприкінці 1850-х років обмежити свої зусилля лише Лівобережною Україною: “Україна по цей [правий] бік Дніпра, завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією”[50].
Польська практика відповідала цій філософії. Обидва великі повстання, 1830–31 і 1863 рр., були мотивовані бажанням підтвердити польські претензії на “східні окраїни”[51]. Росія інколи була готова дати далекосяжну автономію властивій Польщі, Конгресовому королівству, але відмовлялася відступити полякам спірні литовсько-білорусько-українські землі. Невдача обох повстань спричинила втрату автономного статусу, яким раніше користувалося Конгресове королівство. Це означало різке погіршення становища польського народу в його
