Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Перекидаючи на поляків головний тягар відповідальності за катастрофічний розвиток польсько-українських взаємовідносин, я зовсім не маю наміру вибілювати українців. Бо вони також припустились багатьох промахів і помилкових суджень і прогайнували не одну нагоду до порозуміння. Насправді, при перегляді документації польсько-українських взаємодій часто вражає велика подібність ставлень і поведінок обох суспільств. Але тому, що поляки, звичайно, були сильніші, вони мали кращі можливості коїти лихо.
Польща і Русь (попередник новітньої України) появились як незалежні держави рівночасно в X ст. Середньовічний розвиток обох країн проходив досить рівнобіжно[25]. Наприклад, і Польща, і Русь, після доби початкової єдності, пройшли через стадію роздріблення на низку удільних князівств. Суспільні умови в обох країнах були подібні, хоч не можна заперечити, що до XIII ст. культура Київської Русі була багатша, ніж культура тогочасної Польщі. Проте в одному, найважливішому відношенні, шляхи Польщі і Русі-України розходилися від самого початку. Польща прийняла християнство в латинській формі, а Русь — у візантійській. Далекосяжний вплив цієї різниці релігійної приналежності і пов’язаних з нею культурних традицій на польсько-українські взаємини важко переоцінити. Це не означає, що мусимо постулювати, подібно як Тойнбі, існування “західної цивілізації” та “східної православної цивілізації”, цілковито відокремлених одна від одної. Впродовж своєї історії Україна була незвичайно податлива на західні культурні впливи. І все ж правдою є, що релігія завжди відділювала поляків і українців незгладною лінією розмежування. Справа не в “католицизмі” і “православ’ї” в технічному сенсі: український католик східного обряду (уніат) поділяє спільну духовно-культурну традицію зі своїм православним земляком і почуває себе виразно відмінним від свого польського сусіда, католика римського обряду. (Такої формальної демаркаційної лінії не було в українсько-російських взаєминах, і це одна з причин того, чому українцям було важче національно відмежовуватися від росіян, ніж від поляків)[26].
Релігійні різниці не виключали близьких зв’язків між середньовічною Польщею і Руссю. Адже ж були часті союзи через подружжя між членами династій П’ястів і Рюриковичів. Стефан Кучинський влучно відмічає, що “в перші сторіччя існування польської держави й Київської Русі польське і руське суспільства, всупереч багатьом військовим походам одного проти одного, які могли б давати привід думати про якусь постійну війну, насправді не вели між собою воєн у точному розумінні слова, і не мали взаємних почуттів тривалої ворожнечі та ненависті”[27]. Це були княжі міжусобиці місцевого і тимчасового характеру. Звичними були альянси такого чи іншого руського володаря з П’ястом проти братнього Рюриковича і навпаки. Кордон між Польщею і Руссю майже не мінявся впродовж приблизно 300 років і відносини між обома країнами можна схарактеризувати як в основному рівнорядні.
Рівновагу між Польщею і Руссю-Україною назавжди захитав великий наїзд монголів XIII ст., який приніс катастрофу Україні, позначену руїною міст, включно з Києвом, спустошенням сіл і невимірними втратами маєтку і людського життя. А це був лише початок лихоліття. З поділів Монгольської імперії постали татарські держави, насамперед Золота орда, а згодом Кримський ханат. Останній став у 1475 р. васалом Османської імперії, отже, був підтримуваний найбільшою військовою силою тієї епохи. Одним з головних фінансових прибутків кримських татар було полювання на невільників, і Україна стала ціллю постійних наскоків. Під натиском із степу український заселений простір різко звузився. Загально кажучи, пізнє середньовіччя було для України добою політичного й господарського регресу та культурного застою. У цей же самий час, однак, Польща прямувала великими кроками вперед в усix сферах, особливо під час і після панування Казимира Великого (1333–1370).
Одночасне зміцнення Польщі і послаблення Русі мусило заохотити Польщу до експансії коштом Русі[28]. Першим великим кроком у цьому напрямі було приєднання Галицького князівства королем Казимиром у 1340 р. Таким чином Галичина стала першою східнослов’янською, українською територією, яка опинилася під польським пануванням. У зв’язку з тим слід відмітити, що Галицько-Волинська держава XIII–XIV ст. займає важливе місце в історії України. Видатний медієвіст Степан Томашівський називав її “першою українською державою”[29]. Томашівський розумів під цим, звичайно, не те, що Галичина-Волинь була першою державною організацією на українських землях; він радше мав на увазі, що Галичина-Волинь мала можливість відіграти в історії українського народу роль аналогічну до Суздальсько-Владимирського князівства, а опісля Московщини, в історії Росії, а саме — роль зав’язка національної держави. (Згідно з цією інтерпретацією Київська Русь була спільною східнослов’янською державою, подібно до імперії Каролінгів у Західній Європі.) Монголи підкопали Галицько-Волинську державу, але вона ще проіснувала одне століття. Смертного удару завдала їй Польща.
Дальшу експансію Польщі на Схід уможливили в більшій мірі дипломатія і політичне маневрування, ніж завоювання. Кревська унія (1385) створила династичний зв’язок між Польським королівством і Литовським великим князівством: останнє, за винятком етнічної Литви, включало всі білоруські землі і більшість українських. Майже через два сторіччя Польща і Литва об’єднались в органічну федерацію, т. зв. Річ Посполиту Обох Народів. Пам’ятна Люблінська унія (1569 р.), яка до цього довела, була важливою подією в історії чотирьох народів: поляків, литовців, білорусів та українців. Я тут займусь лише польсько-українським аспектом цієї унії[30].
Люблінська угода дала деякі незаперечні користі Україні. Вона знов об’єднала країну, досі поділену між Литвою і Польщею, таким чином уможливлюючи більш ефективну оборону перед татарськими наїздами. Спільні польсько-українські військові зусилля захищали країну перед чужоземними ворогами, особливо Туреччиною і Московщиною. Включення України до польської Корони уможливило більше проникнення західних культурних впливів на українські території. Впливи ренесансу і реформації досягли України і дали поштовх до культурного відродження, кінчаючи довгий період застою. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. постали в Україні друкарні і школи, розвинулась богословська і світська освіта, почалась нова доба “середньоукраїнської” літератури і помітні досягнення в архітектурі і мистецтві. У ту добу загальноєвропейська культура доходила в Україну переважно польськими каналами. Виявом українського відродження була Київська академія, заснована 1632 р., перша інституція вищої освіти в усьому східнослов’янському і православному світі[31]. З політичного боку, руська шляхта отримала на підставі Люблінської унії рівні права з правами польської шляхти. У релігійних справах Польща-Литва 16 ст. належали
