Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

XX ст. Україна стала ареною єврейських погромів. Певна річ, відповідальність за це в жодному разі не можна покладати на лідерів українського національного руху, адже вони протидіяли погромам і засуджували їх, застерігали громадськість від будь-якої участі в цих акціях. Відповідальність лягає радше на царську адміністрацію, яка потурала, а в деяких випадках і сприяла погромам. Все ж таки це правда, що вчинено їх на українській землі і руками людей, які були українцями за етнічним походженням, якщо не за національною свідомістю. Природньо, що викликані погромами емоції погіршили поставу євреїв до українського народу і до української справи взагалі. Багато українських євреїв жили з пам’яттю жахливого видіння — озброєної сокирами і вилами п’яної селянської юрби, що вбиває і грабує. Цей страх і відразу посилювало підсвідоме почуття, що вони, євреї самі, надто часто поводилися нечесно з українським селянином і співпрацювали з його гнобителями.

Я навмисно докладно зупинився на характерних моментах незгоди між євреями й українцями. Тут ми стикаємося з реальними труднощами, витвореними історією та суспільними умовами, які годі знищити простим закликом до доброї волі і яких жоден ефективний аналіз не може оминати. Однак на іншій шальці терезів бачимо також позитивні обнадійливі факти українсько-єврейської співпраці, до яких я хотів би тепер звернутися.

Українська програма єврейської національно-культурної автономії була, як уже говорилося, не дуже привабливою для традиціоналістично-ортодоксальних євреїв з одного боку, і для засимільованих євреїв — з другого. Проте ця програма не могла не викликати якнайприхильнішого відгуку в тих єврейських групах, які поєднували почуття відданості своїй національності з поступовим суспільним світоглядом. Сіоністи всіх гатунків, члени “Бунд”, т. зв. територіалісти тощо, легко знаходили спільну мову з українськими патріотами-демократами. Тут маємо справжню традицію українсько-єврейської дружби та співпраці.

Я не ставлю собі за мету — та це й перевищувало б обсяг моєї статті — докладно розглянути історію українсько-єврейської співпраці з кінця XIX ст. Без сумніву, це тема для майбутніх плідних досліджень. Я обмежуся лише короткими згадками про декілька характерних зразків і прикладів.

1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної Ради (парламенту) на основі загального виборчого права для чоловічої частини населення. Українці прагнули скористатися цією демократизацією австрійської конституційної системи, щоб почати наступ на традиційну польську гегемонію у Галичині. Один із лідерів галицьких українців писав пізніше про ці події:

“...Нав’язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірвати переважну часть жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам отверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого союзника — мій союзник!” Жиди-сіоністи рішились піти з нами...”[103].

У ці події безпосередньо втрутився намісник Галичини граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів полишити цей союз із сіоністами. Але його втручання залишилося безрезультатним. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії провести своїх власних кандидатів, українські голоси віддано сіоністським кандидатам, і навпаки. Завдяки цій українській підтримці вперше з’явилися два національні єврейські (сіоністські) депутати в австрійському парламенті.

Видатний політичний лідер на Наддніпрянській (підросійській) Україні Євген Чикаленко, чий “Щоденник” ми уже цитували, зробив 12 січня 1911 р. такий запис:

“Вчора приїздив з Одеси В. Е. Жаботинський, відомий сіоністський публіцист. Приїхав він навмисне [до Києва], щоб порозумітися з керманичами української преси.

На зібранні в українському клюбі в довгій і чудовій промові він доводив, що дезидерати жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з дезидератами українців. І у них поки що однакові завдання, і однакові вороги. Як у нас, так і в них питанням дня є національна школа; як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність...

Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старожидівською і російською мовою, буде проводити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та український рух і не бути обрусителями, бо український рух має будуччину і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом з обрусителями”[104].

Цей напрям українсько-єврейської співпраці знайшов наповніше вираження під час революції і короткотривалого існування самостійної української держави 1917–1920 років. “Україна була першою державою світу, яка запровадила екстериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[105]{49}.

Видатний єврейський дослідник проблеми українсько-єврейських взаємин так описує цю ситуацію:

“Тут [на Україні] єврейське національне життя характеризувалося особливо великими досягненнями. Сильний для всіх груп ідеал національної автономії знайшов тут своє здійснення. Міністр жидівських справ брав участь в уряді країни як офіційний представник єврейського населення й оборонець його національних прав та інтересів. Представник п’яти жидівських партій засідали у революційному парламенті країни [Центральній Раді]. Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих жидівських муніципальних урядів.

Ці громади згодом вибрали Тимчасову жидівську національну асамблею”[106].

Українсько-єврейські взаємини напружилися у 1919 р. За хаотичних обставин, спричинених громадянською війною та вторгненням російських військ, і червоних і білих (радянські сили напали на Україну в Півночі, а Добровольча Армія генерала Денікіна — з Південного Сходу), пройшла хвиля єврейських погромів, і український уряд звинувачено в тому, що він не запобіг їм. Труднощі війни між Українською Народною Республікою і Радянською Росією змусили ліві єврейські партії відмовитися від підтримки українського уряду. Проте “праві єврейські партії й помірковані соціалістичні (меншевицького толку) підтримували Директорію і боролись з радянським урядом України”[107].

Трохи інші (хоча й аналогічні у своїй основі) умови існували у Західній Україні (Галичині), яка мала окремий уряд, пов’язаний із київським лише федеративно. Офіційною єврейською позицією під час українсько-польської війни 1918–1919 років був нейтралітет. Це виразилося в тому, що єврейські представники не зайняли зарезервованих для них місць у західноукраїнському законодавчому органі — Народній Раді. Однак загально визнано, що симпатії єврейського населення Галичини були радше на українському, аніж на польському боці. “Східно-галицьке єврейство під час усієї польсько-української війни віддавало перевагу українцям”[108].

Західноукраїнський уряд дозволив формування єврейського народного ополчення, яке дбало про безпеку населення у тих містах, де було багато євреїв. Наведемо спостереження польського свідка українсько-польської боротьби за столицю Галичини, Львів, у листопаді 1918 р. — можливо, перебільшені, але характерні:

“Єврейське населення, опановане сіоністами, які навіть скинули попередній уряд єврейської громади, що складався з поміркованих євреїв, стало повністю на сторону українців і помагало їм у будь-який можливий спосіб... [Українські] лідери кинули їм на принаду те, про що завжди мріяли сіоністи, — право відрубного, самовизначеного народу — і