Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

з розповсюдженим захопленням усім російським, поєднаним з систематичним нехтуванням внесків усіх слов’янських націй, зокрема й української. У західному світі існують глибоко закорінені “російськоцентристські” тенденції у тлумаченні суперечливих питань східноєвропейської історії та політики. Єврейські інтелектуали відіграли визначну роль в увічненні цих тенденцій. Дехто можливо поставить під сумнів коректність цього звинувачення У вузьких межах цих заміток неможливо детально підтвердити його документами. Пропоную, однак, такий простий тест. Я не чув про жодного вченого єврейського походження у Сполучених Штатах і Канаді (за винятком одного аспіранта у Гарварді), який спеціалізувався в дослідженні української історії, літератури, лінгвістики тощо, тоді як принаймні сотні (багато з них походять з України) працюють над російськими темами. Цей стан справ не можна вважати нормальним, і для українців він дуже прикрий.

Останнім часом на північноамериканському академічному горизонті з’явився просвіток. Багато українських професорів і аспірантів могли б засвідчити зі свого особистого досвіду, що антиукраїнська упередженість, яка була досить очевидною у минулому, за останні роки помітно зменшилася. Почасти це є результатом зусиль українських учених, але ще більшою мірою — зміни клімату в американському академічному середовищі, зрозуміло, не без зв’язку з антиєврейською політикою Кремля. Теперішні радянські лідери вже досягли успіху в лікуванні традиційно найбільш русофільської європейської нації — чехів — від їхнього сліпого захоплення слов’янським “великим братом”. Можна надіятися, що якщо пан Брежнєв та його колеги й далі наполегливо робитимуть свою добру справу, єврейська інтелектуальна спільнота у Північній Америці поступово стане чутливішою і виявлятиме більше симпатії до українських турбот і прагнень.

Я вже чітко виразив своє переконання, що, розглядаючи українсько-єврейські відносини, ми не повинні оминати їхніх болючих і суперечливих моментів. Але було б також помилкою переочувати позитивні й обнадійливі аспекти минулого. Моє головне критичне зауваження до статті професора Гітельмана полягає в тому, що він не надає достатньої уваги конструктивним досягненням у взаєминах між українцями та євреями. Ми можемо жалкувати, що ці досягнення не були вагоміші, однак це не вибачає нехтування ними.

Ще за декілька десятиліть до революції українська демократична політична думка знайшла підхід до розв’язання проблеми українсько-єврейських взаємин. Маю на увазі писання Михайла Драгоманова (1841–1895), який надавав цьому питанню багато уваги[118]. Оригінальність Драгоманова полягає у його наполяганні на тому, що євреї на Україні мають одержати не лише рівні громадянські права (в яких їм відмовляла царська Росія), але й автономну корпоративну національну організацію для освітніх і культурних справ. Ця організація повинна бути гарантованії конституцією країни і мати фінансову підтримку з боку держави. Програма Драгоманова суперечила мисленню європейських лібералів 19 ст., спільним для яких було припущення, що надання громадянської рівності приведе до асиміляції єврейських меншостей відповідними корінними націями. На відміну від них, Драгоманов відкидав ідею будь-якої примусової “українізації” євреїв або інших етнічних меншостей. Таким чином, його можна вважати попередником концепції, яка в наші часи відома в Канаді під назвою “багатокультурності”.

Драгоманівська ідея не залишилася планом на папері. Під час короткої доби української самостійності уряд Української Народної Республіки чесно прагнув утілити концепцію культурного самоврядування для етнічних меншостей. Це засвідчує Закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р. та створення міністерства для єврейських справ[119]. Професор Гітельман згадує про єврейські погроми на Україні у 1919 р. Погроми були результатом розвалу закону та порядку за умов громадянської війни, чужоземного вторгення та панування загальної анархії. У тих частинах країни, де українська адміністрація мала більше успіху у підтриманні громадського порядку — маю на думці Західноукраїнську область Української Народної Республіки, колишню Східну Галичину — не відбулося жодного погрому. Можна ствердити з впевненістю, що жоден з українських урядів доби революції не проводив антиєврейської політики, і не був винним у підбурюванні до погромів. Це стосується не лише лівої Української Народної Республіки, що її в різний час очолювали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра, але й консервативного режиму гетьмана Павла Скоропадського. Суть української політики стосовно єврейської меншості відображено в Законі про національно-персональну автономію. Українці можуть гордитися цим досягненням. Закладені у ньому принципи не втратили від 1918 року своєї чинності. З відповідними змінами, потреба яких викликана зміненими обставинами, вони можуть правити за орієнтир на майбутнє. Дозвольте мені наприкінці висловити таке критичне зауваження на адресу професора Гітельмана. Він схвально цитує добре відому промову сучасного українського дисидента Івана Дзюби в Бабиному Яру. Однак він не помітив, наскільки ідеї Дзюби про українсько-єврейські взаємини вписуються у загальну традицію української демократичної політичної думки, від Драгоманова й української держави, що постала після 1917 року.

Виникає питання, чи зі свого боку євреї можуть похвалитись певними позитивними досягненнями у стосунках з українцями. Відповідь ствердна. Під час революції з’явилося декілька діячів, які, поєднуючи єврейську національну свідомість з патріотизмом до рідної країни, активно підтримували українську боротьбу за незалежність. Вони не дозволяли собі злякатися труднощів і розчарувань. Їхній вибір не був легким і зручним, але він показав їхню проникливість і моральну мужність. У зв’язку з цим пригадуються характерні постаті Арнольда Марголіна та Соломона Гольдельмана[120]. Я не знаю, чи їхні імена сьогодні значать багато для єврейської спільноти. Але їх бережуть у своїй вдячній пам’яті українці, і можна сподіватися, що праця їхнього життя ще принесе плоди у майбутньому.

На завершення хотів би зацитувати недавно надруковані спогади. Цей уривок стосується вирішальних дебатів у революційному парламенті України — Центральній Раді — щодо відповіді на інструкцію Російського Тимчасового Уряду від 17 серпня (за новим стилем) 1917 р., яка мала на меті обмежити українську автономію.

“Промовці меншостей висловлювалися за безоглядне прийняття цієї інструкції, і головним їх речником був редактор найбільшої газети “Киевская Мысль”, відомий журналіст і революціонер Балабанов. Коли ось встав Соломон Гольдельман, член Партії Соціалістів-Сіоністів, який сказав, несподівано для всіх: “Промова товариша Балабанова до нас ніяк не відноситься, бо ми тут на українській землі, ми є члени українського парламенту, і з Петербургом нам не по дорозі”. Ця заява зробила враження вибуху бомби, інструкцію змінено”[121].

Нормалізація українсько-єврейських взаємин залежатиме також і від того, чи українські євреї зможуть у майбутньому дати менше Балабанових і більше Гольдельманів.

РОЛЯ УКРАЇНИ В НОВІТНІЙ ІСТОРІЇ{53}

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Дослідники вже не раз звертали увагу на одну разючу відмінність між історичним розвитком країн Західньої Европи й тих, що розташовані в східній половині континенту. Перші, зокрема Франція й Англія, зазнавали, не зважаючи на деякі