Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

з її лівим крилом) заперечувати саме існування української національности. Ті первні української спадщини, що їх можна було привласнити, проголошувано власністю “всеросійської” нації, що в ній “малороси” були тільки племінною віткою; інші первні української спадщини, які не підпадали під таку експропріяцію, систематично приглушувано та винищувано. Наприклад, російський уряд зважився звести українську мову до рівня селянської говірки і тому видав 1876 року загальну заборону всіх українських публікацій. Наперекір цьому жахливому натискові українські мовознавці й етнографи захищали ідею, що Україна — це окрема етнічна одиниця, на рівні з іншими національними групами слов’янської сім’ї; українські історики, від Костомарова до Грушевського, доводили тяглість минулого розвитку їхньої країни, від передісторичних до нових часів.

Національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені Це не випадок, що репрезентативним героєм України у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм надхненним словом торкає і перетворює серце свого народу.

Щодо української політичної програми, то її підвалини були покладені в 1846–47 роках гуртком молодих інтелектуалістів у Києві, що відомий під іменем Кирило-Методіївського Братства. Зазнаючи ступнево ревізії та розробки, вона залишилася плятформою українського руху аж до самої революції. Клясичний її виклад знайдемо в писаннях найвизначнішого українського мислителя другої половини 19 століття Михайла Драгоманова. Деякі індивідуальні та групові ідейні розходження були неминучі; проте назагал в українському русі панувала далекосяжна однозгідність щодо засадничих справ: наполегливе прямування до радикальної соціяльної реформи, але без духа жорстокости та виключности, що були притаманні багатьом російським революціонерам; відстоювання політичної свободи та конституціоналізму в західньому стилі; пропагування федералістичної перебудови імперії як засобу для задоволення українських національних прагнень, без конечности повного розриву з Росією.

Проте від 1890-их років існувала також альтернативна програма сепаратизму та державної самостійности України. Вона здобула визнання з боку галицько-української громадськости, але в підросійській Україні більшість речників національного руху залишилася вірна традиційній федералістичній програмі. Її заложенням була віра в те, що майбутня демократична Росія зуміє скинути з себе царистську спадщину імперіялізму, централізму та національного поневолення. Щойно в 1917 році, під впливом досвіду з російською “революційною демократією”, український національний рух остаточно звернувся до самостійницької ідеї. Еволюція української політичної думки від федералізму до сепаратизму нагадує розвиток чеської національної програми — від Паляцького до Масарика.

Важливо зафіксувати ті ідейні формули, що в них українські мислителі окреслювали опозицію своєї нації до Російської імперії. Один з перших, хто схопив цю проблему, був колишній лідер Кирило-Методіївського Братства — М. Костомаров. Він протиставляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективові[134]. Пізніші українські публіцисти та політичні мислителі не раз поверталися до цієї справи, хоч вони вже не користувалися костомаровською романтичною термінологією. Вони вбачали в Україні, через її глибоко закорінену любов до свободи, — органічну складову частину європейської спільноти народів, що до неї деспотична Московщина-Росія ніколи не належала як дійсний і законний член. “Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. [себто поки над нею не запанувала Росія] була більш зв’язана з Західньою Европою, і хоч з проволокою, завдяки татарам, то все ж ішла разом з Західньою Европою в суспільному і культурному процесі”[135]. Ці слова Драгоманова, лівого ліберала і соціяліста знаходять собі паралелю в міркуваннях консервативного мислителя В. Липинського: “Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства”[136]. Українські мислителі вірили в те, що визволення їхньої батьківщини, — шляхом федералізму чи сепаратизму — приспішило б лібералізацію цілої Східньої Європи. Згідно з їхнім переконанням, централістична структура імперії служила фундаментом, на якому тримався царський деспотизм. Розбиття цієї монолітної єдности, що для її збереження була конечна система загального поневолення, визволило б творчі, свободолюбні сили всіх народів, не виключаючи самих росіян.

У дослідах над інтелектуальною історією дореволюційної України не сміємо оминати тих учених українського походження, що працювали по російських університетах, видавали свої твори по-російськи, яких через це звичайно вважають за росіян. Назвім бодай кількох з них: філософи Памфіл Юркевич і Володимир Лесевич; економісти Микола Зібер, Микола Яснопольський і Михайло Туган-Барановський; соціологи Максим Ковалевський і Богдан Кістяковський; лінгвіст Олександер Потебня; літературознавець Дмитро Овсянико-Куликовський; військовий теоретик Михайло Драгомиров. Список можна б легко продовжити. Виринає питання, яким правом наважуємося причисляти ці “світила російської науки” до української інтелектуальної традиції. Вивчаючи життєписи цих людей, знаходимо, що хоч вони вистерігалися явної ідентифікації з українським рухом, — що могло б мати катастрофальні наслідки для їхнього професійного життя, — вони підтримували контакти з національним рухом як його “таємні прихильники”. Коли б справа обмежувалася тільки цим, їхні зв’язки з українством могли б мати щонайбільше біографічний інтерес. Але важливіша тут обставина, що структура мислення цих учених зраджує їх український ухил, хоч часто це проявлялося невловним способом, який на перший погляд малопомітний для стороннього спостерігача. На цьому місці мусить вистачити одного прикладу, що ілюструє нашу тезу. Це стосується Федора Мищенка (1848–1906), блискучого дослідника античної історії, що особливо цікавився питанням самоуправи автономної міської громади (“поліс”) та федералізму у старовинній Греції. Згідно з однією недавньою радянською розвідкою, “в цьому наполегливому підкреслюванні федерального принципу не можна не бачити впливу ідей українського буржуазного націоналізму”[137].

Виникнення модерної української нації можна розуміти як наслідок взаємодії соціяльних сил та ідей. Суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях упродовж 19 століття, підготовили народ для сприйняття національної ідеології, розробленої працею кількох поколінь інтелектуалістів. Політика царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелектуальних кіл. Рівночасно уряд застосовував до мас систему патерналістичного нагляду, щоб таким чином охоронити їх від “зараження” та назавжди затримати в стані громадянської незрілости. Ця політика була відносно успішна, бо, дякуючи їй, формування модерної української нації відтягнулося на десятиліття. Проте вона не зуміла перешкодити цьому на довшу мету, як це довело постання самостійної української республіки в 1917 році.

РЕГІОНАЛЬНІ РІЗНОВИДИ

Дореволюційна Україна не посідала територіяльної єдности. У двох великих імперіях, Росії та Австро-Угорщині, можна відрізнити кілька українських земель, що кожна з них розвинула свої власні яскраві прикмети.