Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Далі продовжували існувати різниці між Наддніпрянською (підросійською) Україною, як цілістю, та Галичиною, і вони були настільки глибокі, що спричинили згодом серйозні політичні тертя під час революції. Проте саме взаємовідносини між Наддніпрянською Україною і Галичиною давали багато яскравих прикладів міжобласної співпраці. Галицький грунт був духово радше яловий. Ідеї, що служили надхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини. З Галичиною була тісно пов’язана праця деяких чільних східньоукраїнських діячів, як М. Драгоманов та М. Грушевський, і вони залишили там глибокі, тривалі сліди. З другого боку, після того, як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком для всього українського національного руху. У Галичині друкувалися твори наддніпрянських письменників, які відтак контрабандою перепроваджувано до підросійської України. Намацальні національні досягнення Галичини служили підбадьоренням і зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням. Галицькі українці, що боролися за рівноправність з поляками, турбувалися при цьому не тільки про себе самих: вони вірили, що їхній вужчій вітчизні судилося стати “П’ємонтом” майбутньої самостійної України.
Ще одне місцеве зауваження Між проблемами, що віч-на-віч з ними стояв український народ у 19 столітті, не було важливішої, ніж дилема щодо вибору між асиміляцією з всеросійською нацією та утвердженням власної окремої національної індивідуальности. Далекосяжна русифікація України була очевидним фактором, що його не можна повністю пояснити самими репресивними заходами царського уряду. Від Росії променював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяйвом, бажали й собі причаститися до нього. Яким скромним і мізерним здавалося те, що українські патріоти осмілювалися протиставлятися цій розкішній всерозтрощуючій колісниці! Яка сміховинна диспропорція сил між величезною, деспотичною державою та жменькою мрійників, що їх єдиною зброєю була віра! Годі дивуватися, що речники українського руху інстинктово одягалися в захисні кольори та намагалися подавати найбільш нешкідливий вигляд. Вони часто представляли свою справу, як аполітичне, культурне обласництво, подібне до провансальського “фелібріжу”. Формулюючи політичну програму, вони не виходили поза вимоги федералістичної реорганізації Російської імперії, що чейже, кінець-кінцем, могло бути сприйнятне й для деяких росіян. Але царистська адміністрація бачила ситуацію в іншому світлі: переконана в тому, що відродження України являло собою смертельну загрозу для майбутньої Росії, як європейської великої потуги, вона провадила війну на знищення всіх, навіть найбільш невинних, виявів української національної самосвідомости, рівночасно пропонуючи “вірним малоросам” нагоди для кар’єри, визнання та матеріяльних користей. Чар Росії діяв навіть на тих українців, що жили поза кордонами імперії. У другій половині 19 століття існувала в Галичині проросійська течія. Галицькі русофіли (чи пак, як їх називали сучасники, “москвофіли”) обстоювали прийняття російської мови як літературної[148].
Був такий час, коли могло здаватися, що більшість інтелігенції краю схилялася в бік русофільства Змагання між русофілами та національним табором точилися за такі позірно тривіяльні питання, як мова, граматика, й правопис, але в дійсності від висліду залежало й майбутнє української справи. Галичина була пробним полем, де мірялися сили прихильників національного самозречення й національного самоутвердження. Питання, очевидно, стояло перед усім українським народом, але тільки поза межами Росії змагання обох течій відбувалося відкрито, засобами переконування та без того, щоб на сцені з’являвся царський поліціянт. Обидві галицькі течії діставали допомогу з-поза кордону: русофіли отримували субсидії з Петербургу, а національні кола користувалися моральною і матеріяльною підтримкою Наддніпрянської України. Повільним, упертим зусиллям вдалося зіштовхнути москвофільську групу з захоплених нею позицій та поволі звести її до ролі безсилої кліки. Накінець, національний рух, що розгортався успішно, цілком поглинув русофільську течію. Це була переломова точка в історії російсько-українських відносин і наслідки дали себе швидко відчути й на Наддніпрянській Україні. Замість тенденції до русифікації, тепер почався зворотний хід. 1917 року по всій Україні покотилася могутня прибійна хвиля національної революції.
ВІДПОВІДЬ
Я вдячний коментаторам за їхню увагу і вдумливі зауваження. Професор Адамс{57} хвалить мене за “відважне ствердження політичної незначущости України, як політичної одиниці, перед 1917 роком”. Я вдячний за похвалу, але мушу з прикрістю сказати, що полягає вона на нерозумінні моєї точки погляду. Тому що питання має велику історичну вагу, спробую ще раз зформулювати мої аргументи.
Силу якогось політичного руху треба оцінювати згідно з релятивними критеріями, беручи до уваги специфічні умови. Якщо застосовувати тут західні мірила, то всі неурядові, громадські політичні сили в Російській імперії 19 століття можуть легко викликати враження “незначущости”. Це стосується не тільки українського національного руху, але також і чисто російських революційних і опозиційних течій, що чейже теж спиралися на тонкий шар активних однодумців. Це був природний наслідок системи, що в ній деспотична, гіпертрофована держава стояла віч-на-віч з атрофованим, політично нечленоподільним і заляканим суспільством. Назверхні вияви українського національного руху могли бути перед 1917 роком скромні, а кількість людей активно заангажованих у ньому — обмежена. Проте історик не повинен недоцінювати його сили. Мого життєздатність доводить факт, що він перетривав систематичні переслідування з боку могутньої держави. І він завжди носив у собі потенціяльну можливість докорінного перетворення політичної структури Східньої Европи в цілому.
Допитливі спостерігачі того часу вміли правильно оцінити політичне значення української проблеми. Ось зауваги німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, що відвідав Україну в 1830-их роках:
“Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси, така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати, як національну ненависть Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія-Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ”[149].
Гідне уваги, що ці разючі спостереження та передбачення були зроблені, ще заки новітнє українство виринуло як організований рух. Наступні уривки взяті з звіту австрійського консула в Києві Едварда
