Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

що посідала найвищий ступінь національної свідомости. Своєю громадянською дисципліною та публічним порядком ця земля корисно вирізнялася серед усіх східньоевропейських країн того часу, а її населення не було податливе на комуністичну пропаганду. Українські провідники мали намір використати Галичину як твердиню й базу для боротьби проти Радянської Росії. Але цьому перешкодив польський наїзд, що у критичні місяці зими й весни 1919 року відтягнув найкращі українські сили з протибільшовицького фронту. З другого боку, політична тупоумість та штивний централізм білогвардійщини унеможливили коаліцію всіх протикомуністичних сил. Не зважаючи на ці трагічні обставини, Україна дала впертий, наполегливий оборонний бій і не переставала боротися. Якщо глянути на речі в цьому світлі, то навіть “селянський анархізм”, що справив таке велике враження на професора Адамса, можна зрозуміти як стихійне шукання українських мас свободи, самостійности та справедливого суспільного ладу.

Професор Адамс має радію, коли він стверджує, що українські патріоти були чинні й у радянському таборі. Проте радянський режим посідає зовсім інше місце в російській та українській історії. У Росії перемога більшовиків сталася над їхніми внутрішніми противниками. Чи це комусь подобається, чи ні, але Радянська Росія є законним спадкоємцем традиційної російської державности. З цього погляду становище України скорше нагадує “народні демократії”, створені після другої світової війни. Радянський режим накинено країні ззовні; слабі місцеві комуністичні сили, — що між ними етнічні українці становили тільки меншість, — ніколи не були б спроможні здобути владу на Україні без зовнішньої інтервенції. “Українська Радянська Соціялістична Республіка” являє собою компроміс між фактом відновленого російського панування та тими здобутками української революції, що їх уже не можна було викреслити. Політична далекозорість і гнучкість Леніна засвідчена тим, що він, частинно зревізувавши свою первісну централістичну програму, збагнув конечність невтралізувати українські національні сили відповідними поступками.

Тривалими досягненнями української революції була, по-перше, глибока “мутація” збірної духовости українського народу й його кристалізація в модерну націю та, по-друге, пересунення у міжнародній структурі сил східньої половини континенту. “Перевороти у Східній Європі 1917–20 років довели до трьох великих результатів: до перемоги більшовизму, що вступив у історичне наслідство Московії-Росії, до відновлення Польщі та до відродження України, як третьої великої національної й політичної потенції східньоевропейського простору, поруч з Великоросією й Польщею”[154]. Гідне, наприклад, уваги, що зміни, які наступали у Східній Європі після другої світової війни, являють собою не тільки поширення імперіяльної сфери Москви, але також здійснення територіяльної програми, що її український рух відстоював від поколінь: консолідація всіх земель з українськомовним населенням в одному українському політичному тілі. Це своєю чергою спричинило пересунення в рівновазі сил між Україною і Росією, що його наслідки повністю покаже щойно майбутнє.

Професор Адамс доводить нам до відома, що він “часто зударявся з українськими націоналістичними ученими”, І він нарікає, що “націоналістичний жужель довго заважав успішним дослідам у цій області”, себто в області новітньої української історії. Професор Адамс люб’язно звільняє мене від цього закиду, але мені здається, що його скарги безпідставні. Українських учених у західніх країнах небагато, і нема великої небезпеки, що вони зможуть кому-небудь “переполоскати мозок”. Якщо йдеться про новітню українську історію, то трудно збагнути, яким способом “націоналістичний жужель” міг перешкодити її дослідженню. Чи не відповідає радше правді, що західні вчені ще досі не встигли відкрити історію України, старої чи новітньої, як окремого поля наукових дослідів, і якщо взагалі цікавляться нею, то хіба тільки принагідно, на маргінесі російської історії? Вираз “націоналістичні вчені”, що його вживає Адамс, містить у собі оцінку вартости (judgment of value, Werturteil). Я ніколи не чув, щоб якомусь історикові російського походження, що працює у Сполучених Штатах, чіпляли етикетку “націоналістичности”, навіть коли він показує явні симптоми російського патріотичного запалу. Чому ця різниця у трактуванні? Відповідь, на мою думку, в тому, що погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцімто тенденційні й “націоналістичні”. Я, очевидно, не чекаю, щоб хтось безкритично приймав думки, що їх відстоює українська історіографія; але вони заслуговують на те, щоб їх бодай уважно вислухати.

Великий російський державний муж, Сергій Вітте, колись казав:

“Ми досі ще не усвідомили, що від часу Петра Великого та Катерини Великої нема Росії, а є Російська імперія. Коли яких 35% населення — інородці, а руські розділяються на великоросів, малоросів і білорусів, то неможливо в 19 і 20 століттях вести політику, ігноруючи цей історичний факт капітальної ваги, ігноруючи національні прикмети інших національностей, що ввійшли в Російську імперію, — їх релігію, їх мову й інше”[155].

Багато американських учених на полі східньоєвропейських і слов’янських студій ще досі не встигли повністю перетравити цього “історичного факту капітальної ваги”, що його Вітте наголошував уже півстоліття тому. Історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії, що її, з тієї точки погляду, треба порівняти до колишніх Османської та Австрійської імперії. Вважаю, що наслідком цього є одностороннє та недостатнє розуміння східньоєвропейського історичного процесу. Виправлення цього вимагало б глибокої ревізії традиційних історичних перспектив, а цьому заважає велика сила інтелектуальної інертности. “Націоналістичним історикам”, що на них нарікає професор Адамс, робить честь те, що вони виконують корисну службу гедзів, які пробуджують ліниву мисль з догматичної дрімоти.

Коментар професорів Пріцака й Решетаря{59} порушує багато питань, між іншим щодо клясифікації України, як “східньої” або “західньої”, та щодо її “історичности” та “неісторичности”. Стосовно першого я схильний згодитися з Оскаром Галєцьким, що Україна є рівночасно і східньою й європейською; до другого питання я висловився в статті. Ці як й інші проблеми, підняті професорами Пріцаком та Решетарем, варті того, щоб колись грунтовно їх обговорити; але це виходить поза межі статті, присвяченої новітній Україні. Читач коментаря сам бачитиме, що в царині української історії є багато цікавих тем для наукової дискусії. Я вдячний професорам Пріцакові й Решетареві за їхнє інтенсивне дослідження.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПОЧАТКИ НОВОЇ УКРАЇНИ{60}

Пам’яті Павла Грицака{61}

I. ШЛЯХЕТСЬКА ДОБА (ДО 1840-ИХ РОКІВ)

Початки національного відродження на Україні звичайно датують від появи “Перелицьованої Енеїди” Котляревського (1798). Проте, хоч “Енеїда” безперечно творить епоху в історії української літератури, з погляду розвитку національної свідомости вона радше відгомін попередньої козацької доби. Весь літературний