Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
В результаті все це означало, що США мають безпосередньо викорінювати причини терористичної загрози, щоб надовго виключити цей ризик за допомогою всіх наявних у них засобів, насамперед своєї величезної військової могутності. Просторове співвіднесення цієї загрози було зрозуміле: її причини лежали на Близькому Сході, в ісламсько-арабському кризовому поясі. Таким чином, було ясно, що після подій 11 вересня США вже не можуть і не хочуть приставати на цілком небезпечний для них статус-кво на Близькому Сході, і це означає, що держава послуговується своїм повним стратегічним потенціалом, аби цей статус-кво змінити. Важливий політичний і стратегічний наслідок американської політики, що простою мовою перекладався як: «Скажемо „ні“ другому 11 вересня!», відкритим текстом твердив, що єдина наддержава рішуче перейшла від орієнтованої на збереження статус-кво політики стабілізації до спрямованої на кардинальну зміну статус-кво революційної зовнішньої політики.
«Ми не можемо захистити Сполучені Штати і наших друзів, сподіваючись на краще. Ми не можемо вірити на слово тиранам, які урочисто підписали Договір про непоширення ядерної зброї, а потім систематично його зривають. Якщо ми чекатимемо, доки загрози цілком і повністю оформляться, чекати нам доведеться дуже довго. Захист батьківщини і протиракетна оборона — це складові ширшої безпеки, і вони є ключовими пріоритетами для США. Обороняючись, війну з терором не виграти. Ми повинні звести бій з ворогом, зірвати його плани і завбачити найстрашніші загрози, перш ніж вони виникнуть. У тому світі, в якому ми живемо, єдиний шлях безпеки — це шлях дії. І ця країна діятиме». Так заявив президент США Джордж Буш у своїй промові, виголошеній у Вест-Пойнті на початку літа 2002 року[142]. З огляду на ці чіткі слова американського президента, ймовірно, не буде перебільшенням виснувати, що в світлі подій 11 вересня з погляду зовнішньої політики консервативна наддержава перетворилася на революційну[143]. Це було і є кроком, який матиме далекосяжні наслідки не тільки для Америки, але і для всієї системи держави та її майбутнього в XXI столітті.
Перехід від революційної до консервативної зовнішньої політики аж ніяк не новина в історії Сполучених Штатів. Навпаки, ця країна спирається на безперервні і ще вкрай важливі традиції першої демократичної революції нового часу, її непроминущі цінності та політичну обіцянку щастя. Як у внутрішній, так і у зовнішній політиці американський народ відмовився з європейської точки зору від ідеалістичної, навіть здавалося б, утопічної претензії. «Якщо Америку щось узагалі і підганяло, то це віра в те, що історію можна подолати, а світ, якщо він справді прагне миру, має хіба що послуговуватися моральними принципами Сполучених Штатів. [...] Шлях Америки в міжнародній політиці був тріумфом віри над досвідом»[144]. Було і залишається однією з типових європейських помилок вбачання в США з часів їхнього піднесення до світової держави спадкоємиці Меттерніхового реакційного «Священного Союзу» з першої половини європейського XIX століття. Натомість усе було і є навпаки. Звісно, виявилося, що Америка одного разу знову стала світовою державою, яка часто сприймається як самовдоволена і всіма засобами захищає статус-кво. Але такий погляд на зовнішню політику Сполучених Штатів, якщо і має слушність, то лише наполовину.
У політичній, культурній, економічній і соціальній практиці Сполучені Штати, принаймні, частенько діяли і діють проти статус-кво. У доктрині Монро відносно колишніх європейських колоніальних держав, у своєму протистоянні з Гітлером, з імператорською Японією у відмові від європейського колоніалізму і на значних відтинках холодної війни проти Совєтського Союзу країна провадила зовнішню політику, відмінну від нейтральної. Попри політику інтересів, приміром, у Латинській Америці, і попри велику помилку у В'єтнамі, попри політику ослаблення напруженості й політику розрядки загалом у сімдесятих роках минулого століття щодо Совєтського Союзу перехід на зовнішню політику, що ставить статус-кво догори дном, був завжди реальним зовнішньополітичним вибором США