Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Втім, усі наслідки цих далекосяжних змін у стратегічній орієнтації Сполучених Штатів після подій 11 вересня насправді впадають в око лише тоді, коли можна відповісти, якою мірою в цілому зрушилися «basics» («засади») американської демократії. Інакше кажучи, чи означає той факт, що нова війна XXI століття заскочила США на їхніх теренах, що острівне становище США, поставлене під сумнів для всього живого, викликало лише тимчасовий шок? Або ж такий досвід урешті-решт має постійно мінливий вплив на американське суспільство і його політичну надбудову, вплив, який у тривалій перспективі змінить характер Сполучених Штатів Америки та їхньої демократії, а отже їхнє самовизначення та бачення світу? В якому напрямку Сполучені Штати Америки рухатимуться далі? Від відповіді на ці питання залежить, звісно, і подальший розвиток того, що ми сьогодні називаємо «Захід». І ці відповіді мають першорядну вагу не тільки для Європи та майбутнього трансатлантичних відносин, але й, окрім цього, для всіх інших союзників США, для майбутнього світового порядку, отже для всього світу держав. Відповіді на ці питання ускладнюються і тим фактом, що зовнішньополітичний консенсус, який утримував разом різні традиції зовнішньої політики США[146] впродовж десятиліть холодної війни, з її кінцем зник, і до нового консенсусу не дійшло й досі.
Зовнішня політика Сполучених Штатів від самого початку розвивалась у протиріччі між виключною внутрішньою орієнтацією, ізоляціоністським підходом до себе на неозорих просторах північноамериканського континенту й морально виправданим інтервенціонізмом, який жодного разу не спирав зовнішню політику країни на інтереси, а завжди на цінності, моралі і відчуття місії Американської революції. Наразі між цими двома полюсами — ізоляціонізмом та інтервенціонізмом — рухався і рухається маятник американської зовнішньої політики. «Унікальність, до допомоги якої Сполучені Штати вдавалися впродовж усієї своєї історії, привела до двох суперечливих принципів зовнішньої політики: по-перше, Америка може якнайкраще враховувати свої цінності, вдосконалюючи демократію у власній країні й правлячи решті людства за провідну зорю, а по-друге, їй з огляду на ці уявлення про цінності належиться зобов'язання нести їх у хрестовому поході у світі. Розриваючись між тугою за бездоганним минулим і прагненням до ідеального майбутнього, американське мислення хитається між ізоляціонізмом і почуттям обов'язку»[147].
У діалектиці цього протиріччя між ізоляціонізмом і інтервенціонізмом розвивається після Другої світової війни роль США як світової держави, що через домінування внутрішньої політики завжди має суттєвий перекіс супроти своєї зовнішньої політики. Ані американський народ, ані вся демократична культура й традиція країни не налаштовані і не зорієнтовані в імперському дусі, й донині країна, попри свою унікальну в історії роль світової держави, з переважною більшістю громадян дивиться насамперед усередину. Саме через цю властиво американську діалектику в зовнішньополітичній традиції величезне зростання могутності Сполучених Штатів так і не привело країну до справжньої імперії шляхом прямого здійснення повноважень. Натомість глобальна могутність США базується на розумній гегемонії, на вправній політиці альянсів, яка, попри всю жорсткість, намагається догледіти власних інтересів понад інтеграцію інтересів менших і слабкіших партнерів на підставі співпраці[148]. Звісно, пряме, жорстке дотримання інтересів не випадало і не випадає назвати чужим для США, проте правда, що там, де зовнішня політика США ухилялася від принципу розумної політики гегемонії і намагалася реалізувати прямі претензії на владу у військовий спосіб, це, як правило, досить швидко призводило до значних проблем, ба більше — до тяжких поразок. Американська громадськість до сьогоднішнього дня була просто не готова до тривалої імперської орієнтації, попри дедалі більшу міць країни.
Американську демократію з деякими застереженнями можна назвати «імперською республікою»[149], бо США є глобальною наддержавою, самодостатньою у своїй силі й винятковому становищі. Точніше б сказати «гегемоном», адже за рідкісним винятком Сполучені Штати за межами північноамериканського континенту робили ставку не на пряме правління, а на силовий вплив