Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

варіантах — під загрозою військового втручання! — мав би відкриватися водночас шлях до Брюсселя для Югославії, або у разі розлучення, її держав-наступниць із чіткими обов'язками та зобов'язаннями. Натомість політика Заходу — а тут насамперед європейців — і далі плутається в історичних протиріччях, отож зберігає неясність, легкодухість, а інколи навіть загострює конфлікт. Це нерішуча й непевна політика мала жахливі наслідки для мільйонів людей в Югославії, зокрема, в Боснії, і водночас неминуче повернула війну в Європу.

Як визнання Хорватії та Боснії, яке просували здебільшого Німеччина[133] й Австрія, так і чіпляння за єдність Югославії, що вирізняло насамперед політику Парижа і Лондона, заганяли політику у глухий кут: понад мільйон людей у Боснії втратили своє майно і батьківщину, а близько 200 тисяч загинули. Годі й казати вже про масові зґвалтування й звірячі злочини проти невинних людей. Уже після зруйнування хорватського міста Вуковар у Східній Славонії сербами, а тим більше після обстрілу Дубровніка міліцією боснійських сербів стало зрозуміло, що Мілошевич і його ставленці-губернатори в Країні, Східній Славонії, а також у Боснії та Герцеговині рішуче налаштовані досягнути мети великосербського націоналізму за допомогою найжорстокішого насильства, війни й вигнання. Найпізніше зараз Захід мав би провадити рішучу, сперту на військові сили, надійну політику втручання[134], до якої він зрештою таки вдався за кілька років у Боснії, після різанини в Сребрениці. Втім, тоді, після знищення Вуковара, ризики і в першу чергу кількість безневинних жертв були ще порівняно невеликими, бо війна була тільки на своїй початковій стадії.

Можна було передбачити, що якби велико-сербська війна Мілошевича виявилася успішною, це не лише призвело б до неприйнятних злочинів, аж до поновної спроби геноциду, але й, крім того, визначало б перспективи розвитку всього регіону в руслі войовничого націоналізму. Великосербська військова політика Мілошевича кинула зухвалий виклик основоположним принципам нового європейського порядку, в тому вигляді, як вони постали після 1945 року, і поставила перед ними питання влади: хто визначатиме майбутнє Балкан — націоналізм чи європейська інтеграція? Саме навколо цього питання точились югославські війни. На жаль, як довели події, на це питання було годі відповісти лише воєнними інтервенціями. Тим-то політика Мілошевича де-факто була оголошенням війни Європі інтеграції, НАТО і ЄС. Нова Європа була створена якраз проти цього войовничого націоналізму, що в тридцяті і сорокові роки XX століття знищив увесь континент. Довший час здавалося, що Захід (у тому числі західний пацифізм)[135] не сприймає це за оголошення війни або просто не хоче сприймати.

Європа намагалася натомість іти шляхом переконання, дипломатичних перемовин, політичних рішень, раз у раз порушуваних угод щодо припинення вогню і застосування легко озброєних миротворців ООН, які не мають ані сильного мандата, ані важкої зброї, й таким чином навряд чи можуть щось виправити. Навпаки, ця хибна політика умиротворення, що не передбачає можливості визнання факту і наслідків націоналістичних воєн у Югославії, доскочила вершка, коли службовці боснійсько-сербської війни захопили як заручників залишених напризволяще вояків ООН. Тільки масове вбивство тисяч людей боснійсько-сербською солдатнею Младича[136] вкупі з боснійськими мусульманами, аж до старих і молодих, слідом за захопленням зони Сребрениця, що перебувала під охороною ООН, змусило Захід замислитися, зважитися на активне військове втручання й нарешті скласти Дейтонський договір, який поклав край війні в Боснії, а також уторував шлях у Косово.

У Боснії і в Хорватії війни провадили місцеві сербські представники. Тим-то Мілошевич на перемовинах у Дейтоні міг правити ще за партнера Заходу, за гаранта «розумного» сербського інтересу, якому до снаги було напоумити радикальні сили і змусити їх порозумітися на договірних засадах. При цьому Белград від початку був не тільки силою, порушною з політичного погляду,